11/22/63
Шрифт:
— Він роз’ярився. Тому-то й ляснув мене. Потім вибачався, але в той момент говорив таке: «Ти гадаєш, я ввійду у ту твою переповнену мікробами діру, щоб привести дітей у цей брудний світ? Він все одно ось-ось вибухне, кожний, хто читає газети, розуміє, що це неминуче, а радіація нас доб’є. Ми помиратимемо з виразками по всьому тілу, викашлюючи власні легені. Це може трапитися будь-якого дня».
— Господи Ісусе. Не дивно, що ти його покинула, Сейді.
— Але ж тільки після чотирьох змарнованих років. Такий довгий час мені знадобився, аби переконати себе, що я заслуговую на щось більше в житті, аніж скоординовані
Мені ця деталь не здалася смішною. Я вважав, що вона належить до тієї присмеркової зони, яка пролягає між просто неврозом й відвертим психозом. А ще мені подумалось, що зараз я слухаю першорядну Історію з П’ятдесятих. Вельми легко було собі уявити Рока Гадсона з Доріс Дей, як вони сплять зі шваброю поміж ними. Якби Рок не був геєм, тобто.
— І він тебе не розшукував?
— Ні. Я зверталася із заявами до дюжини різних шкіл, а відповіді отримувала на абонентську поштову скриньку. Я таїлася, я почувалася, мов жінка, яка має побічну інтрижку. І саме так до мене й поставилися мої рідні мати з батьком, коли вони дізналися. Батько, той трішечки попустився — гадаю, він підозрював, наскільки там все було погано, хоча, звісно, не бажав чути ніяких подробиць, — але моя мати? Аж ніяк. Вона озлилася на мене. Їй довелося почати ходити до іншої церкви, покинути дамське товариство «Бджілки-швачки». Бо вона не може більше тримати високо голову, так вона каже.
В якомусь сенсі це здалося мені не менш жорстоким і божевільним за ту швабру, але я нічого не сказав. Мене цікавив інший аспект у цій справі більше, аніж звичайні для півдня батьки Сейді.
— Клейтонне розповів їм, що ти від нього пішла? Я правильно зрозумів? Ні разу не спробував з ними побачитися?
— Авжеж. Моя мати поставилася до цього з розумінням, звісно, — зазвичай лише злегка тягуча південна вимова Сейді раптом стала драглистою. — «Ти просто осоромила бідного хлопчика так сильно, що він не бажає розповідати про це нікому». — Далі вона вже продовжувала без акценту. — Я аніскільки не перебільшую. Вона розуміє сором, вона розуміє скритність. У цих двох аспектах моя мама і Джонні перебувають у цілковитій гармонії. Це на нійвін мусив би одружитися. — Розсміялася Сейді дещо істерично. — Мамі, либонь, шалено подобаласяб та чортова швабра.
— І відтак від нього ані слівця? Жодної поштової картки, типу: «Агов, Сейді, давай зв’яжемо знову розплетені кінці, налагодимо наше спільне життя»?
— Як таке можливе? Він не знає, де я, і я певна, це його не цікавить.
— А є що-небудь, чого б ти від нього бажала? Бо я певен, що адвокат…
Вона поцілувала мене.
— Єдине, чого я бажаю, зараз тут, зі мною у ліжку.
Я відкинув простирадло нам до щиколоток.
— Продивися на мене, Сейді. Це дозволено вільно.
Вона подивилася. А потім торкнулася.
Потім я задрімав. Неглибоко — бо так само чув вітер і ту одну деренчливу
Гуп, бух, гуп.
Нагорі, над нами.
— Мені здається, там Френк Даннінг, — шепнув я Сейді. І стиснув її руку. Рука була дуже холодною. Відчуття, ніби стискаю руку мертвої людини. Жінки, замордованої на смерть кувалдою, можливо.
Сейді помотала головою. Вона дивилася на стелю, губи в неї тремтіли.
Гуп, бух, гуп.
Згори осипалося вапняне порохно.
— Тоді там Джон Клейтон, — прошепотів я.
— Ні, — сказала вона. — Гадаю, там містер Жовта Картка. Він привів оте Джимла.
Гупання над нами раптом припинилось.
Вона вхопила мою руку і стиснула. Очі в неї стали величезними, заполонили все її обличчя.
— Це воно, це Джимла! І воно нас почуло! Джимла знає, що ми тут!
— Прокинься, Джордже! Прокинься!
Я розплющив очі. Вона підвелася на лікті поряд зі мною, її обличчя здавалося блідою плямою.
— Що? Котра зараз година? Ми вже мусимо їхати? — Але було ще темно і вітер шугав так само сильно.
— Ні. Ще навіть до півночі не дійшло. Тобі щось погане наснилося. — Вона розсміялася, трохи нервово. — Щось ніби про футбол? Бо ти примовляв «Джимла, Джимла».
— Справді? — я сів. Шваркнув сірник, і її обличчя на мить освітилося, вона прикурила сигарету.
— Так. Справді. Ти й інше різне щось іще говорив.
Це вже було погано.
— Що саме?
— Я майже нічого не зрозуміла, тільки одне дочула ясно. «Деррі — це Даллас», — промовив ти. А потім навпаки. «Даллас — це Деррі». Що там було, в твоєму сні? Ти пам’ятаєш?
— Ні. — Проте важко переконливо брехати, коли ти щойно зі сну, хай навіть то була неглибока дрімота, і я побачив напружений вираз на її обличчі. Перш ніж той встиг перетворитися на недовіру, почувся стук у двері. Стук, за чверть до півночі.
Ми витріщилися одне на одного.
Стук пролунав знову.
«Це Джимла». Ця думка була дуже ясною, дуже певною.
Сейді поклала сигарету до попільнички, обгорнулася простирадлом і без жодного слова побігла до ванної. Двері за нею зачинилися.
— Хто там? — запитав я.
— Це я, Йорріті, сер… Бад Йорріті.
Один з тих учителів на пенсії, котрі керують цим закладом.
Я вибрався з постелі і натягнув штани.
— Що трапилося, містере Йорріті?
— Маю для вас повідомлення, сер. Леді сказала, що це терміново.
Я відчинив двері. За ними стояв маленький чоловічок у витертому купальному халаті. Волосся зі сну стирчало сплутаною хмаркою навкруг його голови. В одній руці він тримав шматочок паперу.
— Яка леді?