11/22/63
Шрифт:
— Мабуть, і те й інше.
— Ви такий ніжний, Джордже Емберсон.
Боже, навіть ім’я в мене брехня.
— Я розповім тобі про мене і Джонні. Коли зможу. І якщо ти захочеш вислухати.
— Захочу, — я гадав, що мушу це зробити. Якщо так трапиться, я дещо зрозумію. Про неї. Про нього. Про ту швабру. — Коли ти сама будеш до цього готова.
— Як любить казати наша високоповажна директорка: «Учні, справа буде важкою, але того вартою».
Я розсміявся.
Вона загасила сигарету.
— Одне мене непокоїть. Чи схвалила б нас міз Мімі?
— Я майже певен, що так.
— Мені теж так здається. Кермуй додому обережно, дорогий мій. І забери з собою он те, — вона показала на коричневий паперовий пакетик з аптеки в Кіліні. Той лежав на комоді. — Якщо до мене завітає хтось з тих цікавих, що люблять, після того як зробили пі-пі, зазирнути до чужої шафки з медикаментами, я змушена буду щось якось пояснювати.
— Добре, що нагадала.
— Але тримай їх напоготові, милий.
І вона підморгнула.
Дорогою додому я зловив себе на думках про ті гумки. Називаються «Троян»… і ребристі, для їїзадоволення, як написано на упаковці. Леді більше не має діафрагми (хоч я гадав, що вона може придбати собі нову, коли наступного разу поїде в Даллас), а протизаплідні пігулки ще рік, а то й два не з’являться в широкому доступі. Та й тоді лікарі ще виписуватимуть їх неохоче, якщо я правильно пам’ятаю курс модерної соціології. Отже, поки що залишаються ці «Трояни». Я надягатиму їх не заради задоволення, а лише щоб вона не народила дитину. Це так дивовижно, якщо згадати про те, що до мого власного народження ще довгих п’ятнадцять років.
Наступного вечора я знову зробив візит до закладу Тихого Міча. Табличка на дверях попереджала ЗАКРИТО, і все виглядало так, ніби всередині порожньо, проте лишень я постукав, як мій електронний приятель тут же мене впустив.
— Ви якраз вчасно, містере Доу, якраз вчасно, — приказував він. — Побачимо, що ви скажете. Щодо мене, то мені здається, тут я перевершив самого себе.
Він зник у задньому приміщенні, а я зупинився біля скляної вітрини з транзисторними радіоприймачами і чекав. Повернувся він, тримаючи в руках по лампі. Абажури їх були замацані, немов їх поправляли безліч брудних пальців. В однієї була оббита підставка, тож на столі вона стояла криво: Похила Пізанська Лампа. Перфектні об’єкти, так я йому і сказав. Він вишкірився і поклав поряд з лампами два магнітофони в коробочках. А також торбу на зашморгу з кількома різної довжини відрізками дроту такого тонкого, що майже невидимого.
— Бажаєте додаткових пояснень?
— Гадаю, мені вже вистачить, — відповів я і поклав на вітрину п’ять двадцяток. Мене трішки зворушило, коли він спробував відсунути одну з них.
— Ми домовлялися про ціну сто вісімдесят.
— Двадцять зверху, аби ви забули про те, що я бодай колись тут бував.
На якусь мить він замислився, а потім, придавивши великим пальцем безпритульну двадцятку, навернув банкноту до гурту її зелених подружок.
— Вже забув. Чому б мені не вважати це бонусом?
Поки він вкладав речі до коричневого паперового пакету, я, зваблений простою цікавістю, поставив йому запитання.
— Кеннеді? Я за нього не голосував, проте, якщо він не отримуватиме прямі накази від Папи Римського [445] , гадаю, з ним у нас буде все окей. Країні потрібен хтось молодий. Нова ера тепер, розумієте?
— Якби він приїхав у Даллас, як гадаєте, з ним усе було б гаразд?
— Мабуть. Хоча напевне сказати не можу. Взагалі-то, бувши на його місці, я тримався б подалі від лінії Мейсона-Діксона [446] .
445
Ірландець за походженням Джон Кеннеді був першим і єдиним у США президентом католицького сповідання.
446
Mason — Dixon Line — проведена ще у 1763–1767 рр. межа між британськими колоніями Меріленд і Пенсільванія, з ХІХ століття символізує культурно-етичні розбіжності між південними (тоді рабовласницькими) й північними штатами Америки.
Я з усмішкою наспівав:
— Де «ясність б’є від зірниць»?
Тихий Міч (Святий Міч) вищирився:
— От тільки не починайте.
В учительській першого поверху стояла шафка з секціями для пошти й шкільних розпоряджень. Вранці в четвер, коли в мене було вільне від уроку вікно, у своїй секції я знайшов маленький запечатаний конверт.
Дорогий Джордже.
Якщо ти ще не передумав пообідати зі мною сьогодні ввечері, то краще це зробити десь близько п’ятої, бо мені треба рано вставати весь цей і наступний тиждень, готувати Осінній книжковий ярмарок. Може, ми заїдемо потім до мене на десерт.
У мене є кекс, якщо ти не проти скуштувати.
— Чому ви смієтеся, Емберсоне? — спитав Денні Лейверті. Він якраз вичитував учнівські твори, вдивляючись в них геть відсутніми очима, що натякало на його похмільний стан. — Скажіть мені, може, і я посміхнуся.
— Ба ні, — відповів я. — Це приватний жарт. Вам його не зрозуміти.
Так між намий повелося, слово «кекс» стало означати саме те, і його ми мали тієї осені досхочу.
Ми поводилися обачно, але, звісно ж, були люди, котрі розуміли, що відбувається. Ймовірно, кружляли якість чутки, але жодних скандальних. Люди в маленьких містечках рідко бувають підлими. Ситуацію Сейді вони знали, щонайменше в загальному сенсі, і розуміли, чому ми не можемо оприлюднити наші стосунки, поки що принаймні. Вона не відвідувала мене вдома; це викликало б неправильні балачки. Я не залишався пізніше десятої у неї; це також викликало б неправильні балачки. Не було способу мені загнати «Санлайнер» в її гараж і залишитися на ніч, бо її «Фольксваген-Жук», бодай який мініатюрний, все одно займав той гараж майже від стіни до стіни. Та навіть в інакшому випадку я не став би такого робити, бо хтось все одно дізнався б. У маленьких містечках завше про все дізнаються.
Я заїжджав до неї після школи. Заїжджав пообідати, хоча вона це називала вечерею. Іноді ми ходили до харчевні Ела і їли там «Вилороги» або філе сома; інколи ми їздили у «Сідло»; двічі я возив її на суботні танці в місцевому «Грейндж-холі». Ми дивилися фільми, в нашому містечку кінотеатр називався «Гема», у Раунд-Гіллі «Меса» а драйв-ін в Кіліні — «Старлайт» (діти його прозвали траходромом). У такому гарному ресторані, як «Сідло», вона могла випити бокал вина перед обідом, а я пива в процесі, проте ми обачливо уникали місцевих закладів, і звісно ж, нас не бачили у «Червоному півнику», єдиному в Джоді кольоровому шинку з випивкою, музикою й танцями, про який наші учні між собою балакали з мрійливим трепетом. Надворі був 1961 рік, і сегрегація врешті мала почати пом’якшуватися і в глибинці — чорні уже вибороли собі право сидіти за шинквасом в закусочних Вулворта в Далласі, Форт-Ворті та Х’юстоні, — але шкільні вчителі не випивали у «Червоному півнику». Ніколи, якщо вони не бажали втратити роботу. Нізащо-нізащо-нізащо.
Коли ми займались коханням у спальні Сейді, по свій бік ліжка вона завше тримала напоготові слакси, светр та мокасини. Називала це своїм авральним комплектом. Одного разу, коли ми лежали голі (стан, який їй сподобалось називати «делікатним il flagrante» [447] ) і дзенькнув дверний дзвінок, вона натягнула на себе всю ту амуніцію за десять щирих секунд. Назад повернулася, хихотячи, розмахуючи номером «Сторожової вежі».
447
Від латинського юридичного терміна «il flagrante delicto», що означає «зловлений на місці злочину» або «під час незаконного сексуального акту».