11/22/63
Шрифт:
— Шо, питається, я скажу Гаррі? Шо знайшла його під сраним капустяним листом?
Я вишкірив зуби:
— Скажете йому, що виїбли поштаря, а це собі купили з отриманого гонорару. Що він вам зробить, гнатиметься аж на вулицю, аби віддубасити?
Вона розреготалася таким хриплим воронячим карканням, яке звучало чомусь приємно. І взяла куртку.
— Мої вітання Розетті, — сказав я. — Передайте їй, що я побачусь з нею в її снах.
Усмішка стерлася з її губ.
— Надіюся, шо ні, сер. Ви вже були наснилися їй, і то був кошмар. Верещала вона тоді, як навіжена. Я спала, як убита, а вона мене розбудила о другій ночі. Розказала, шо в машині того дядюна, котрий гуловив її м’яча, сидів монстр,
— А в того монстра було ім’я? — сам знаючи, що було.
— Вона казала, шо то було якесь джимла. Мо’, вона мала на увазі джина, як у тих казках про Аладіна й Сім Завіс. Ну все, мені тре’ вже йти. Бережіть себе.
— Ви теж, Айві. Щасливого Різдва.
Вона знову закрякала своїм пташиним сміхом.
— Майже забула про ньо’о. І вам також. Не забудьте подарувати подарунок своїй дівчині.
Вона задріботіла до своєї старої машини в накинутій на плечі моїй куртці — її пальті відтепер. Більше я ніколи її не бачив.
З дощу понамерзало тільки на мостах, а я мав звичку зі свого минулого життя — того, у Новій Англії — проїжджати ними особливо обережно, але все одно дорога назад, у Джоді, видалась довгою. Я встиг лише поставити воду для чаю, як задзвонив телефон. Цього разу це була Сейді.
— Я намагаюся тобі додзвонитися від часу вечері, щоби спитати про Різдвяну гулянку тренера Бормана. Початок о третій. Я піду туди, якщо ти мене поведеш, бо тоді ми зможемо рано втекти. Скажемо, що в нас замовлено на цей вечір столик у «Сідлі» чи ще що-небудь. Кажи, я мушу написати відповідь на запрошення.
Я побачив власне запрошення біля друкарської машинки і відчув себе трохи винуватим. Воно пролежало там три дні, а я його навіть не відкрив.
— Ти хочеш піти? — перепитав я.
— Я була б не проти там з’явитися. — Пауза. — Де ти був весь цей час?
— У Форт-Ворті, — я ледь не додав: «Скуплявся на Різдво». Але утримався. Єдиним, що я купив у Форт-Ворті, була дещиця інформації. І ключ від будинку.
— Ти скуплявся?
І знову я мушу щосили намагатися не брехати.
— Я… Сейді, я насправді не можу сказати.
Зависла довга, довга, пауза. Я раптом зрозумів, що мені жаль, що я не курю. Ймовірно, в мене розвинулася контактна залежність. Знає Бог, я курю пасивно щодня, і то зранку до вечора. В учительській постійно висить сизий туман.
— Там жінка, Джордже? Інша жінка? Чи я пхаю носа не в свої справи?
Ну, там є Айві, але вона не того роду жінка, яку має на увазі Сейді.
— В жіночій парафії є тільки ти.
Знову довга, довга пауза. У довколишньому світі Сейді завжди вміла рухатися безоглядно; у себе в голові — ніколи. Нарешті вона промовила:
— Ти знаєш дуже багато всього про мене, такі речі, що я гадала, ніколи нікому їх не зможу розповісти, але я майже нічого не знаю про тебе. Я оце лише зараз це усвідомила. Сейді вміє бути дурною, Джордже, правда?
— Те не дурна. І ти знаєш головне: я справдікохаю тебе.
— Ну… — сумнів у голосі. Мені згадалося те марення, що наснилося мені у «Кендлвудських Бунгало», і напруженість, яка відбилося на її обличчі, коли я сказав їй, що нічого не пам’ятаю. Чи й зараз у неї той вираз? Чи тепер якийсь інший вираз, трішечки глибший за легку напруженість.
— Сейді? У нас все гаразд?
— Так, — голос тепер трішки впевненіший. — Звісно, все гаразд. Окрім гулянки у тренера. Як ти бажаєш вирішити цю проблему? Не забудь, там буде весь шкільний персонал, і більшість з них будуть п’яними в чіп ще до того, як місіс Тренерова запросить усіх до фуршетного столу.
— Давай сходимо, — відреагував
— Рейво-що?
— Відірвемося, тобто розважимось. Я це хотів сказати. Заскочимо на годинку, ну, може, на півтори, а потім вискочимо. На вечерю в «Сідлі». Тобі годиться такий план?
— Чудово. — Ми скидалися з нею на пару, яка домовляється про друге побачення, після того як перше пройшло безрезультатно. — Влаштуємо собі свято.
Я подумав про Айві Темплтон, як вона учула привид парфумів Сейді і спитала, чи знає моя дівчина, що я никаюся після настання темряви у південному Форт-Ворті за якимсь чудернацьким ділом. Я подумав про Діка Сімонса, згадав, як він казав, що є одна людина, яка заслуговує на те, щоб знати про мене всю правду, де я був і що робив. Але чи зможу я розповісти Сейді про те, як холоднокровно убив Френка Даннінга ради того, щоб він не замордував дружину і трьох зі своїх чотирьох дітей? Розповісти, що я прибув до Техасу, щоб запобігти іншому вбивству і змінити течію історії? Про те, що знаю, як це зробити, бо прибув з майбутнього, де ми з нею могли б вести цю розмову в інтернет-чаті, сидячи кожен перед своїм комп’ютером.
— Сейді, все розрішиться добре. Я тобі це обіцяю.
— Чудово, — знову повторила вона, а потім: — Побачимося завтра, Джордже, в школі. — І повісила слухавку, делікатно і ввічливо відімкнулася.
Свою я тримав у руці ще кілька секунд, дивлячись прямо перед собою в нікуди. Заторохтіло у вікно, яке виходило на моє заднє подвір’я. Дощ кінець кінцем обернувся крижаною крупою.
Розділ 16
Різдвяна гулянка у тренера Бормана вийшла провальною, і привид Вінса Нолза не прислужився тому єдиною причиною. Двадцять першого числа Боббі Джилл Оллнат втомилася бачити червоний рубець, що тягнувся по всій лівій половині її обличчя аж до лінії щелепи, і проковтнула жменю маминих сонних пігулок. Померти вона не померла, але дві доби провела в Меморіальному шпиталі Паркленд, у тому самому, де потім відлетять душі і президента, і його вбивці, якщо я не зміню стан речей. У 2011 році там мусять вже бути ближчі лікарні — майже напевне у Кіліні, можливо, навіть у Раунд-Гіллі, — але того єдиного року, коли я вчителював на повну ставку в ДКСШ, їх там не існувало.
Вечеря в «Сідлі» також не видалася гарячою. В ущерть повному ресторані було по-святковому весело, лунали різдвяні заздоровниці, але від десерту Сейді відмовилась і рано попросилася додому. Сказала, що розболілася голова. Я їй не повірив.
На новорічному благодійному балу з танцями у Грейнджі № 7 було трішки краще. Там грав бенд з Остіна, що звався «The Jokers», ці хлопці дійсно вміли завдати драйву. Ми з Сейді танцювали під провислими, заповненими повітряними кульками сітями, аж поки нам не запекло підошви. Опівночі «Джокери» заграли «Давним-давно» [458] в стилі «Венчерз» [459] , і лідер гурту закричав: «Нехай виповняться всі ваші мрії у році одна тисяча дев’ятсот шістдесят другому!»
458
«Auld Lang Syne» — старовинна шотландська застільна пісня, записана Робертом Бернсом (1759–1796), яка поступово стала традиційною новорічною.
459
«The Ventures» — заснований 1958 року інструментальний рок-квартет, що уславився своїм характерно реверберованим гітарним звуком.