11/22/63
Шрифт:
Витягла із забуття своє банджо Еллен Докерті; як для леді такого високого статусу, грала вона доволі спотикливо. І навіть гучі-кучі все ж таки показали. Майк з Джимом переконали решту футбольної команди виконати жвавий канкан у панталонах і коротких спідничках, а все, що нижче і вище — лише голе тіло. Джо Піт знайшла для них перуки, і хлопці ввергли зал у шаленство. Схоже було, що особливо чуманіли від гологрудих юнаків у перуках і тому всьому іншому міські дами.
На фінал, розібравшись попарно, на сцені з’явилася вся трупа, з колонок загриміло «У настрої», і почався скажений свінг-дансинг. Спіднички злітали, мелькали ступні; футболісти (тепер одягнені в зут-костюми [482] і в капелюхах з мізерними крисами) крутили гнучких дівчат. Останні були здебільшого чирлідерками, котрі вже добре зналися на всіляких антраша.
482
Zoot suit — модний у 1940-х рр. (особливо серед кольорових американців) чоловічий костюм: довгополий піджак з високою талією, широкими лацканами й підставними плечима, широкі штани з високою талією й вузькими манжетами внизу.
Музика скінчилась; сміх, захекана трупа виступила на авансцену робити уклін; а коли аудиторія знову — уже втретє (а може, й учетверте) відтоді, як було піднято завісу — зіп’ялася на рівні, Доналд ще раз увімкнув «У настрої». Цього разу дівчата і хлопці миттю розбіглися по протилежних боках сцени і, хапаючи приготовані для них на столиках за лаштунками кремові торти, почали ними кидатися одне в одного. Зал заревів у захваті.
До цієї частини шоу вся трупа була готова заздалегідь і нетерпляче очікувала на неї, хоча, оскільки справжні торти на репетиціях не літали, я не мав певності, як воно в дійсності обернеться. Звісно, обернулося все щонайліпше, як це завжди буває з бійками тортами. Діти знали, що це вже апогей, проте я тримав у рукаві ще одного туза.
Коли вони вдруге вийшли на авансцену з поклоном, з лиць обпливає крем, костюми заляпані, «У настрої» зазвучала втретє! Більшість дітей почали зачудовано озиратися навкруги, а тому не помітили, як підхопився на рівні вчительський ряд з тортам в руках, котрі ми з Сейді заздалегідь сховали під сидіннями. Торти полетіли, і трупа вдруге потонула в кремі. Тренеру Борману дісталося дваторти, а прицільність він мав убивчу: попав і в квотербека свого, і в зірку лінії захисту.
Майк Косло, з заляпаним кремом обличчям, почав скандувати: «Містер Е! Міз Д! Містер Е! Міз Д!»
Гасло підхопила решта трупи, потім зал, плескаючи в ритм долонями. Ми вийшли на сцену, рука об руку, і Белінгем завів ту чортову платівку знову. Діти взяли нас в шеренги з криками: «Танець! Танець! Танець!»
Ми не мали вибору, і хоч я лякав себе тим, що моя дівчина посковзнеться й зверне собі в’язи, ми виступили перфектно вперше від часу Вечірки Сейді Гокінс. Під кінець танцю я потис Сейді обидві долоні, вона відповіла мені коротким кивком — «давай, роби, я тобі довіряю»— і сковзнула мені між ноги. Обидва її черевички полетіли у передній ряд, спідниця дико спурхнула вище стегон… а вона магічним чином одним рухом опинилася на рівних, спершу простягнувши руки в бік аудиторії — котра буквально ошаліла — а потім з куртуазністю справжньої леді притисла ними свою вимазану в крем спідницю.
У дітей, як виявилося, теж був прихований свій туз, заготовлений майже напевне Майком Косло, хоча він до цього так ніколи й не признався. Кілька тортів вони приберегли і, поки ми стояли там, купаючись в аплодисментах, з десяток їх, кинуті зусібіч, поцілили в нас. Ну, а натовп, як то кажуть, остаточно сказився.
Сейді підтягнула моє вухо ближче собі до губ, витерла мізинчиком з нього сколочений крем і прошепотіла:
— Ну як ти можеш покинути все це?
І це ще не був кінець.
Керуючись ледь не магією, знайшли шлях поміж плямами, грудками та смугами крему і вийшли на середину сцени Еллен і Дік. Нікому й помріятись не могло, щоби хтось жбурнув кремовим тортом у когось з них.
Дік звів руки вгору, просячи тиші, а потім Еллен Докерті зробила крок вперед і заговорила чистим вчительським голосом, котрий легко понісся понад стишеним гомоном і задавленими смішками.
— Леді і джентльмени, сьогоднішню виставу «Джоді Джемборі»буде повторено ще тричі.
Це викликало нову хвилю оплесків.
— Це бенефіснівистави, — продовжила Еллі, коли завмерли аплодисменти, — і мені приємно, так, мені дуже приємно повідомити вам, для кого накопичуватимуться збори з цих бенефісів. Минулої осені ми втратили одного з наших дорогих учнів, і всі ми тужили за покійним Вінсом Нолзом, котрий відійшов надто, надто, надторано.
Тепер вже аудиторія застигла в мертвій тиші.
— Дівчина, яку ви всі знаєте, одна з провідних зірочок у нашому учнівському середовищі, отримала в тій аварії жорстокий шрам. Містер Емберсон і міс Дангіл домовилися про операцію з реконструктивної хірургії обличчя для Роберти Джилліан Оллнат у червні, в Далласі. Родині Оллнат це не буде нічого коштувати; містер Сильвестер, котрий взяв на себе функції бухгалтера «Джоді Джемборі», сказав мені, що співучні Боббі Джилл — і наше місто — запевняють, що за операцію буде заплачено у повному обсязі.
Звисла мить тиші, поки публіка переварювала почуте, а потім всі підхопилися. Аплодисменти котилися літнім громом. Я побачив саму Боббі Джилл в задніх рядах. Вона ридала, затуливши руками собі обличчя. Її обнімали її батьки.
Один вечір в маленькому містечку, одному з тих містечок віддалік головного шляху, про котрі ніхто особливо не думає, окрім тих людей, котрі там живуть. І це нормально, бо вони самі про себедумають і дбають. Я дивився на Боббі Джилл, як вона ридає собі в долоні. Я дивився на Сейді. У неї залип крем у волоссі. Вона посміхалась. І я теж. Вона показала мені губами: «Я кохаю тебе, Джордже». Я артикулював їй у відповідь: «Я кохаю тебе теж». Того вечора я кохав їх усіх і себе за те, що живу з ними. Ніколи я не почувався таким живимі таким щасливимвід того, що я живий. Дійсно, як я міг все це покинути?
Нарив зірвало через два тижні.
Була субота, день закупівлі харчів. Ми з Сейді привчилися робити це разом у «Вайнгартені» [483] , на шосе № 77. Над головами грав Мантовані [484] , ми, йдучи пліч-о-пліч, штовхали поперед себе візочки, вивчаючи фрукти, вибираючи, що краще купити з м’яса. Там були майже всі різновиди філе, які тільки можна було собі забажати, якщо говорити про курятину чи телятину. Мене це цілком задовольняло; навіть після трьох років життя тут я все ще перебував у захопленні від неймовірно низьких цін.
483
«Weingarten’s» — мережа супермаркетів, що існувала в Техасі у 1901–1983 рр.
484
Annunzio Paolo Mantovani (1905–1980) — британський диригент італійського походження, керівник оркестру легкої музики, чиї записи часто використовуються як звуковий фон.
Проте не бакалія, а дещо інше привертало мої думки того дня: родина Газзард, що живе в будинку № 2706 на Мерседес-стрит, дерев’яній халупі навпроти і трохи лівіше від трухлого дуплекса, котрий Лі Освальд невдовзі називатиме домом. Я був дуже зайнятий з «Джоді Джемборі», але спромігся на три поїздки на Мерседес-стрит тієї весни. Свій «Форд» я залишав на стоянці в середмісті Форт-Ворта, а потім по Вінскот-роуд їхав автобусом, котрий зупинявся менш ніж за півмилі звідти. У ті поїздки я одягав на себе джинси, збиті черевики і вицвілу джинсову куртку, яку прикупив на одному надвірному розпродажі. Моя історія, якби хтось мене запитав: я шукаю дешеву оренду, бо щойно отримав роботу нічним охоронцем на «Техаському сталепрокатному» у Форт-Ворті. Це робило мене вартим довіри парубком (якщо ніхто не почне з’ясовувати детальніше) і пояснювало причину, чому дім мусить бути тихим, з вікнами, затуленими шторами серед білого дня.