11/22/63
Шрифт:
Я проглянув написи крейдою на дошці, що висіла на стіні поза стійкою компанії «Дельта». Там повідомлялося, що рейс № 194 прибуває вчасно. Коли я попрохав дівчину за стійкою це перевірити, вона, усміхнувшись, відповіла, що той щойно вилетів з Атланти. «Але ви приїхали занадто рано».
— Нічого з цим не можу вдіяти, — пояснив я. — Раніше потрібного, либонь, з’явлюся навіть на власний похорон.
Вона розсміялася і побажала мені гарного дня. Я купив «Тайм»і пішов до ресторану навпроти, де замовив собі салат від шеф-кухаря «Сьоме небо». Порція була гігантською, а я занадто знервованим, щоб мати апетит — не кожного дня випадає побачити особу, котра збирається змінити історію, — але тепер я хоча б мав у чому колупатися, очікуючи прибуття літака, на борту якого прибуде Освальд з сім’єю.
Я сидів за столом, звідки відкривався гарний вид на термінал. Там не було велелюдно, і в око мені впала молода жінка в темно-синьому дорожньому костюмі. З волоссям, зібраним в акуратний бунтик. У руках вона несла по валізі. Носильник-негр запропонував їй свою допомогу. Вона, усміхаючись, похитала головою, потім, проходячи повз кабінку довідкової служби, вдарилась об неї рукою. Впустила одну валізу, потерла собі лікоть, потім знову підібрала валізу і пішла далі.
Сейді відлітає на шість тижнів до Ріно.
Чи я здивувався? Зовсім ні. Це знову той самий ефект конвергенції. В мені вже встигла виробитися звичка до цього. Чи пропекло мене ледве стерпним бажанням вибігти з ресторану, перехопити її, поки ще не пізно? Авжеж, так.
Якусь мить це здавалося більш ніж можливим, це здавалося необхідним. Я сказав би їй, що доля (а не якісь там загадкові обертони, що акомпанують подорожам у часі) звела нас в цьому аеропорту. Подібні сцени переконливі в кіно, хіба не так? Я попрохав би її почекати, поки я і собі теж куплю квиток до Ріно, сказав би, що тільки-но ми прилетимо туди, я все їй поясню. А по завершенні обов’язкових шести тижнів ми могли б пригостити випивкою суддю, котрий затвердить її розлучення й відразу ж зареєструє наш з нею шлюб.
Я вже фактично почав підводитись. І одночасно мій погляд упав на обкладинку купленого перед тим журналу «Тайм». З обкладинки усміхалася Жаклін Кеннеді. Вся така сяйлива, у платтячку без рукавів, з викотом у формі V. ЛЕДІ ПРЕЗИДЕНТА ОДЯГАЄТЬСЯ ПО-ЛІТНЬОМУ — пояснював підпис. Я задивився на фото, кольори якого раптом вицвіли до чорно-білого, а вираз жінки змінився з осяйно-усміхненого на заціпеніло-пустий. Вона тепер стояла поряд з Ліндоном Джонсоном на борту лайнера «Ер Форс-1», і вже не в тому гарному (і трішечки сексі) літньому платтячку. Замість нього на ній був забризканий кров’ю шерстяний костюм. Я згадав, що десь читав — не в Елових нотатках, а деінде — про те, як, щойно чоловіка місіс Кеннеді було оголошено мертвим, леді «Божа Корівка» Джонсон зробила порух обійняти Жаклін у шпитальному коридорі й побачила прилиплу до її костюма грудку мозку мертвого президента.
Застрелений у голову президент. А поза ним всі ті мертві, котрі підуть слідом, стоять привиддями в черзі, що тягнеться у безкінечність.
Я знову сів і просто дивився, як Сейді несе свої валізи до стійки авіакомпанії «Фронтир». Вони явно був нелегкими, але вона несла їх завиграшки, тримаючи пряму спину, жваво цокотячи підборами. Клерк позначив валізи й поклав їх на багажний візок. Про щось перемовився з Сейді; вона подала йому придбаний два місяці тому в турагенції квиток, і клерк щось на ньому черкнув. Забравши назад квиток, Сейді почала роззиратися, куди йти далі. Я нахилив голову, щоб вона мене не помітила. Коли подивився знову, її вже не було.
Через сорок довгих, довгих хвилин чоловік, жінка і двійко маленьких дітей — хлопчик та дівчинка — пройшли повз ресторан. Хлопчик тримався за батькову руку і щось лепетав. Батько дивився вниз на нього, киваючи й посміхаючись. Батько цей був Робертом Освальдом.
Прокинувся гучномовець: «З Ньюарка [497] , з проміжною посадкою в муніципальному аеропорту Атланти, прибуває рейс № 194 авіакомпанії „Дельта“. Зустрічайте пасажирів проти входу № 4. З Ньюарка, з проміжною посадкою в муніципальному…»
497
Newark — найбільше місто в штаті Нью-Джерсі.
Дружина Роберта — згідно з нотатками Ела, її ім’я Вейда — підхопила дівчинку на руки, щоб не відставала, і пришвидшила ходу. Ознак Маргарити ніде не помічалося.
Я підчепив салату, пожував трохи, не відчуваючи смаку. Важко билося серце.
Почулося наближення ревучих двигунів, і я побачив ніс літака ДіСі-8 [498] , котрий підкотив до воріт термінала. Вітальні вигуки почали лунати біля дверей. Офіціантка торкнулася мого плеча, і я мало не скрикнув.
498
Douglas DC-8 (1958–1972) — реактивний авіалайнер на 200 місць, перший із цивільних літаків, що подолав 1961 р. звуковий бар’єр.
— Вибачаюся, сер, — промовила вона з техаським акцентом таким в’язким, що хоч ножем ріж. — Лииш х’тііла узнати, чи не тре’а вам іще чогось?
— Ні, — відповів я. — Все гаразд.
— Нуу, тоо’і добре.
Перші пасажири поспішили через зал. Самі тільки чоловіки в костюмах, з дорогими зачісками. Природно. Першими з літака виходять пасажири першого класу.
— А ви тоочно не хочете, щоби я принеесла вам перси’ового пирога? Сьо’оні він свіженький.
— Ні, дякую.
— А ви тоочно певні, милесенький?
Тепер уже ринув потік пасажирів економ-класу, всі підпряжені торбами. Я почув пронизливий жіночий виск. Чи то не Вейда вітає свого зятя?
— Цілком певен, — відповів я й затулився журналом.
Вона зрозуміла натяк. Я сидів, змішуючи залишки свого салату з помаранчевим супом французької підливи, і дивився. Ось пройшли чоловік і жінка з дитям, але воно було вже майже ходунком, дорослішим за Джун. Пасажири минали ресторан, теревенячи з друзями й родичами, котрі приїхали їх зустріти. Я побачив юнака в армійській формі, він поплескував по задку свою дівчину. Вона засміялася, ляснула його по руці, а потім піднялася навшпиньки й чмокнула в щоку.
Хвилин з п’ять чи близько того термінал залишався майже повним. Потім натовп почав рідшати. Ніяких ознак Освальдів не вбачалося. Мене накрило дикою впевненістю: їх не було в цьому літаку. Я не просто пробрався в минуле, я потрапив до якогось іншого, паралельного космосу. Може, містер Жовта Картка й чатував там саме для того, щоб запобігти подібному розвитку подій, але містер Жовтка Картка помер і нікому було утримати мене від цієї неприємності. Нема Освальда? Чудово, місія скасовується. Кеннеді загине в якійсь іншій версії Америки, але не в цій. Я можу наздогнати Сейді і заживу після цього щасливо.