11/22/63
Шрифт:
Марина підштовхнула Лі вперед себе і показала на дзвінок. Лі подзвонив. Вийшли Пітер Грегорі з сином, Джун потягнулася до Пола, і молодий чоловік зі сміхом взяв її на руки. Щойно Лі це побачив, як в нього скривилися донизу кутики губ.
Вийшов ще один чоловік. Я упізнав його, він був у тому гурті, що приїжджав у день першого уроку російської мови Пола Грегорі, і потім ще рази три-чотири відвідував дім Освальдів, привозячи харчі чи іграшки для Джун або й те, й інше разом. Я здогадувався, що його звуть Джордж Бухе (так, знову Джордж, минуле гармонізується різноманітними способами) і, хоч йому вже підпирало під шістдесят, я також здогадувався, що він серйозно западає на Марину.
Кухар, котрий втягнув мене в цю справу, вважав, що саме Бухе намовив Пітера Грегорі влаштувати цю дружню вечірку. Джорджа де Мореншильда там не було, але він невдовзі дізнається про цю подію. Бухе розповість йому про Освальдів, про їхній незвичайний шлюб. Він також розповість де Мореншильду про те, що Лі Освальд влаштував на цій вечірці цілу виставу, вихваляючи соціалізм і колективізм у Росії. «Цей молодик мене вражає, він неначе несповна розуму», — скаже Бухе. Де Мореншильд, котрий все життя був поціновувачем безумств, вирішить, що він теж мусить познайомитися з цією дивною парою.
Чому Лі Освальд так розкип’ятився на вечірці у Пітера Грегорі, навіщо ображав приязних емігрантів, котрі в іншому випадку могли б йому допомогти? Напевне я не знав, але мав цілком слушний здогад. Ось Марина, яка причарувала їх геть усіх (а особливо чоловіків) у своїй блакитній сукні. Ось Джун, гарненька, як дитинка з рекламного плаката Вулворта, у своєму подарованому благодійниками комібнезончику з нашитими на ньому квітами. А ось Лі, весь спітнілий у своєму потворному костюмі. Він вільніше, краще за молодого Пола Грегорі, долає швидкі пороги балачки російською мовою, але все одно залишається позаду. Його, мабуть, бісили ситуації, коли він був змушений підлещуватися до цих людей, їсти їхній хліб і сіль. Я сподіваюся, що так і було. Я сподіваюся, що йому було боляче.
Я там не затримувався. Мене більше цікавив де Мореншильд, наступна ланка в ланцюгу. Невдовзі він мусить вийти на сцену. А тим часом стояв порожнім будинок № 2703, і він залишатиметься таким щонайменше до десятої години. А з огляду на те, що завтра неділя, то, можливо, й довше.
Я поїхав назад, щоб активувати жучок у їхній вітальні.
Мерседес-стрит тієї суботи теж буяла відчайдушними вечірками, але пустир поза маєткомОсвальдів залишався тихим, безлюдним. Я гадав, що мій ключ від передніх дверей мусить підійти й до задніх, але то була теорія, котру мені так і не вдалося перевірити на практиці, бо задні двері були незамкнені. За весь час, що й прожив у Форт-Ворті, я жодного разу не скористався ключем, котрий придбав у Айві Темплтон. Життя сповнене іронічних насмішок.
У домі панувала ідеальна, аж нудна, акуратність. Високий стільчик було встановлено на кухні між батьківськими стільцями біля маленького столу, за яким вони їли, таця на ньому сяяла чистотою. Так само й облізла поверхня робочої стійки і мийка з її кільцевою смугою іржі від тутешньої твердої води. Я заклався сам із собою, що Марина залишила недоторканими Розеттиних дівчаток у зелених сарафанчиках, і пішов перевірити туди, де тепер була спальня Джун. Із собою я мав пальчиковий ліхтарик і посвітив ним по стінах. Так, вони були там, хоча в темряві здавалися радше привидами, аніж життєрадісними фігурками. Джун, мабуть, роздивлялася на них, лежачи у колисці, смокчучи свою пінетку. Я подумав, чи пам’ятатиме вона їх пізніше, десь углибині своєї підсвідомості. Цих намальованих пастеллю примарних дівчаток.
«Джимла»— згадалося мені чомусь без усякої причини, і я здригнувся.
Відсунувши бюро, я під’єднав до розетки лампи секретний шнур і протяг його в отвір, який раніше був просвердлив у стіні. Усе йшло добре, і раптом трапилась погана пригода. Дуже погана. Коли я підсовував бюро на його постійне місце, воно вдарилося об стіну і Похила Пізанська Лампа повалилася.
Якби я мав час на роздуми, я застиг би на місці і чортова лампа розбилася об підлогу. І що тоді? Витягти жучок, залишивши розтрощену лампу? Сподіваючись, що вони вирішать, ніби нестійка від початку лампа впала сама собою? Більшість людей могли б купитися на це, але більшість людей не мають причин на параною стосовно ФБР. Лі може знайти просвердлену мною в стіні дірку. І тоді метелик розправить свої крильця.
Але я не мав часу на роздуми. Смикнувшись вперед, я підхопив лампу в повітрі. А потім, тримаючи її в руках, просто стояв і тремтів. У маленькому будинку було жарко, мов у печі, я чув, як тхне мій власний піт. Чи дочують і воницей запах, коли повернуться додому? А як же інакше?
Мені подумалося, чи я не збожеволів. Звісно, мудрим рішенням було б зовсім прибрати жучок… а потім забратися самому. Я зможу знову вийти на Освальда десятого квітня наступного року, простежити, як він намагатиметься вчинити замах на генерала Едвіна Вокера, і, якщо він буде там сам, я зможу застрелити його, як був застрелив Френка Даннінга. КУЙ, як то кажуть у Кристі на зустрічах АА: «Кинь Ускладнювати, Йолопе». Якого збіса хера я взагалі затіявся з підслуховуванням через якусь калічну лампу, коли загрожене майбуття цілого світу?
На це відповів Ел Темплтон:
«Ти тут, бо вікно невизначеності все ще залишається відкритим. Ти тут, бо, якщо Джордж де Мореншильд є чимсь більшим за те, чим він здається, тоді, можливо, Освальд не був сам-один. Ти тут, щоб урятувати Кеннеді, і забезпечення цієї місії починається саме тут. Тому постав цю довбану лампу на належне їй місце».
Я поставив лампу на належне їй місце, хоча її хиткість мене непокоїла. Що, як Лі сам зіб’є її з бюро і побачить всередині жучок, коли розтрощиться керамічна основа лампи? Чи, наприклад, Лі з де Мореншильдом балакатимуть тут при вимкнутій лампі, і то так тихенько, що мій дистанційний мікрофон їх не вловить? Тоді всі ці зусилля даремні.
Переконала мене врешті-решт думка про Сейді. Я її кохаю, і вона кохає мене — кохала принаймні, — а я все споганив, переїхавши сюди, на цю паскудну вулицю. Тож, заради Христа, я не покину цю справу просто так, принаймні без спроби почути на власні вуха, що говоритиме Джордж де Мореншильд.
Я вислизнув крізь задні двері з затиснутим в зубах пальчиковим ліхтариком, під’єднав секретний шнур до магнітофона. Магнітофон, щоб вберегти його від погодних впливів, поклав в іржаву бляшанку «Кріско» [520] , а її заховав у гніздечко між цеглинами й дошками, яке я заздалегідь там підготував.
520
Crisco — шортенінг (стверджена рослинна олія), яка з 1911 року випускається компанією «Проктер & Гембл».
Після того я повернувся до свого паскудного будиночка на цій паскудній вулиці і почав чекати.
Вони ніколи не вмикали ту лампу, аж поки темрява не ставала майже геть непроглядною. Економили на рахунках за електрику, я гадаю. Крім того, Лі ж був робочою людиною. Він рано лягав спати, ну й вона, відповідно. Перевіривши плівку перший раз, я почув переважно балачки російською — до того ж безвиразно гугняві, завдяки суперповільній швидкості магнітофона. Щойно Марина намагалася скористатися своїм запасом англійських слів, Лі тут же її затикав. Проте до Джун, коли дитина вередувала, сам іноді говорив англійською, і то завжди тихим голосом із заспокійливими інтонаціями. Подеколи він навіть співав їй. Через суперповільну швидкість запису це було схоже на те, ніби якийсь орк намагається мугикати «Ой люлі-люлі, моя дитино».