11/22/63
Шрифт:
— Добре, — я сів на свій бугристий, бозна-ким ще вживаний до того диван. — Давай говорити. Ти в порядку?
— Так, але мені нерадісно. А ще я в такому замішанні. — Вона помовчала, а потім продовжила: — Я працювала у «Герраха», ти, мабуть, про це знаєш. Коктейльною офіціанткою. І з деким там познайомилася.
— О! ( Ох, чорт.)
— Так. Дуже приємний чоловік. Чарівливий. Справжній джентльмен. Десь під сорок. Він помічник сенатора-республіканця від Каліфорнії, Томаса Кікела [525] . Він адмініструє меншість в Сенаті, Кікел, я маю на увазі, не Роджер, — засміялась вона, проте не так сміються з чогось веселого.
525
Thomas Kuchel (1910–1994) — сенатор (1959–1969), який виконував функції організатора одностайного голосування членів своєї партії, котра в той час перебувала в меншості; зіграв значну роль у прийнятті законів 1964 і 1965 рр. про рівні громадянські і виборчі права різнокольорових американців.
— Мені треба радіти, що ти познайомилася з кимсь приємним?
— Не знаю, Джордже… а ти радієш?
— Ні. (Я його вбити хочу.)
— Роджер вродливий, — промовила вона, як ото просто повідомляють про якийсь факт, безбарвним голосом. — Він люб’язний. Навчався в Єльському університеті. Знає, як подати дівчині гарне життя. І він високий.
Друга моя сутність вже більше не могла стримувати мовчанки.
— Я вбити його хочу.
На це вона розсміялася, і мені трішки полегшало на душі.
— Я про це розповідаю не для того, щоб тобі допекти, не для того, щоб зробити тобі боляче.
— Справді? Навіщож тоді ти мені про це розповідаєш?
— Я ходила до нього рази три-чотири на побачення. Він мене цілував… ми з ним трішки… ну, пообнімалися, як діти…
(Я його не просто вбити хочу, я хочу вбивати його повільно.)
— Але це було зовсім не те. Можливо, могло б стати, згодом; а може, й ні. Він дав мені свій номер у Вашингтоні і попросив подзвонити, якщо я… як він про це сказав? «Якщо ви втомитеся від совання книжок по полицях і від туги за тим, хто забрався геть». Здається, так. Сказав, що він часто відвідує цікаві місця, і йому потрібна гарна жінка, яка б туди ходила з ним. Він думає, що тією жінкою могла б стати я. Звісно, чоловіки говорять всякі речі. Я вже не така наївна, як колись. Але іноді вони говорять серйозно.
— Сейді…
— І все ж таки, все зовсім не так, — голосом задумливим, відсутнім, і я вперше загадався, чи не може з нею бути ще щось не так, окрім непевності щодо особистого життя. Чи не хвора вона. — А позитивне те, що там не вбачається ніякої швабри. Звичайно, чоловіки іноді приховують якусь швабру, хіба не так? Джонні он приховував. І ти також приховував, Джордже.
— Сейді?
— Що?
— А сама ти приховуєшякусь швабру?
Запала довгенька тиша. Набагато довша, ніж та, коли я відповів на дзвінок, промовивши її ім’я, і довша за ту, якої я міг очікувати. Нарешті вона промовила:
— Я тебе не розумію.
— У тебе голос не твій, от і все.
— Я тобі казала, я в замішанні. І в печалі. Бо ти так і не готовий розповісти мені правду, чи готовий?
— Якби так, то розповів би.
— А знаєш, що ще цікаво? У тебе є добрі друзі в Джоді — не тільки я — і ніхто з них не знає, де ти живеш.
— Сейді…
— Ти кажеш, що в Далласі, але телефонна лінія в тебе «Елмхерст», а це Форт-Ворт.
А я про це ніколи не думав. Про що ж іще я ніколи не думав?
— Сейді, все, що я можу тобі сказати, це те, що я зайнятий дуже важли…
— О, я не сумніваюся. І те, чим займається сенатор Кікел, теж дуже важливе. Роджер доклав зусиль, щоби мені про це розказати і сказати, що якщо я… приїду до нього у Вашингтон, я в якомусь сенсі всядуся біля підніжжя величі… чи стоятиму біля дверей в історію… чи щось таке. Влада його збуджує. Це одна з небагатьох рис у ньому, з якою важко змиритися. Що я подумала — що й зараз думаю — та хто я така, щоб сидіти біля підніжжя величі? Я всього лиш розлучена бібліотекарка.
— Хто я такий, щоби стояти біля дверей в історію? — мовив я.
— Що? Що ти сказав, Джордже?
— Нічого, серденько.
— Може, тобі краще не називати мене так?
— Вибач. (Я не жалкую.)Про що ми взагалі зараз говоримо?
— Про тебе і про мене, і чи залишається іще хоч щось, завдяки чому ти і я можемо вважатися «ми». Було б легше, аби ти міг розповісти мені, навіщо ти в Техасі. Бо я знаю, що ти приїхав сюди не заради того, щоб писати книгу або викладати у школі.
— Розказати тобі — це для тебе було б небезпечно.
— Ми й так усів небезпеці, — заявила вона. — Джонні правий щодо цього. Розказати тобі дещо, що мені розказав Роджер?
— Гаразд. (Де він тобі те розказував, Сейді? І коли відбувалася та ваша розмова, були ви тоді у вертикальному чи в горизонтальному положенні?)
— Він тоді випив трішки більше звичайного, і в нього розв’язався язик. Ми були в його готельному номері, але не переживай — ступнями я торкалася підлоги і була цілком одягнена.
— Я не переживаю.
— Якщо так, ти мене розчарував.
— Гаразд, я переживаю. Що він розповів?
— Він сказав, що йде поголоска, ніби затівається якась серйозна справа у Карибському регіоні цієї осені або зими. Гаряча точка, так він це назвав. Я припускаю, що він мав на увазі Кубу. Він ще сказав: «Цей ідіот ДжФК збирається нас усіх занурити в окріп, аби лише показати, що він має яйця».
Я згадав про все те лайно про кінець світу, яке був заливав їй до вух її колишній чоловік. «Кожний, хто читає газети, розуміє, що це неминуче, — казав він їй. — Ми помиратимемо з виразками по всьому тілу, викашлюючи власні легені». Такі речі залишають враження, особливо коли промовляються сухим тоном впевненого в своїх словах науковця. Враження вони залишають? Точніше сказати — шрами.
— Сейді, це все лайно.
— О? — відгукнулася вона роздратовано. — Гадаю, в тебе є інсайдерська інформація, недоступна сенатору Кікелю?
— Скажімо, є.
— Скажімо, ні. Я ще трішки зачекаю, може ти врешті чесно все розкажеш, але не дуже довго. Либонь, просто тому, що ти гарно танцюєш.
— Тоді давай потанцюємо, — промовив я навіжено.
— На добраніч, Джордже.
І перш ніж я встиг щось ще сказати, вона відключилася.
Я почав їй тут же передзвонювати, але коли телефоністка запитала в мене «номер, будь ласка?», до мене повернувся здоровий глузд. Я поклав слухавку. Вона сказала все, що хотіла сказати. Намагатися примусити її сказати більше, тільки погіршить ситуацію.