11/22/63
Шрифт:
— Я знаю, — сказав Лі. Це була його постійна позиція.
Де Мореншильд підхопився з дивана і почав ходити навкруг щойно встановленого дитячого манежу.
— Ти гадаєш, Кеннеді і його ірландська кліка дозволять стояти цьому рекламному щиту? Цьому маякові, що блимає навсібіч світлом надії?
— Мені взагалі-то подобається Кеннеді, — промовив Лі трохи ніби знічено. — Попри Затоку Свиней. То був план Айзенгавера, ви це знали?
— Президент Кеннеді переважно подобається ВБА. Ти знаєш, що я маю на увазі під ВБА? Можу тебе запевнити, цю штуку добре знає та скажена ласка, котра написала книжку «Атлант випростався». Велику Безмозку Америку я маю на увазі. Громадяни Сполучених Штатів житимуть щасливо й помиратимуть вдоволеними, якщо матимуть холодильник, який робить лід, дві машини в гаражі та «77 Сансет Стрип»по ящику. Велика Безмозка Америка любить усмішкуКеннеді. Саме так. Безумовно. У нього чудесна усмішка, я визнаю це. Але хіба не Шекспір сказав, що людина може всміхатися й всміхатися і бути лиходієм? Ти знаєш, що Кеннеді ухвалив план замахуЦРУ на Кастро? Так! Вони вже намагалися — і не зуміли, слава Богу — рази три-чотири його вбити. Я маю цю інформацію, Лі, зі своїх власних джерел в Гаїті й Домініканській республіці, і інформація ця достовірна.
Лі явно стривожився.
— Але Фідель має надійного друга, Росію, — не перестаючи ходити, продовжив де Мореншильд. — Це не та Росія, про яку мріяв Ленін — чи ти або я, — але вона має власні причини, щоб виступити пліч-о-пліч з Фіделем, якщо Америка знову зважиться на вторгнення. От згадаєш мої слова: Кеннеді на це готовий і спробує дуже скоро. Він дослухається до Лемея. Слухає Даллеса й Енглтона з ЦРУ [538] . Йому потрібен тільки зручний привід, і тоді він нападе, аби лиш показати світу, що має яйця.
538
James Angleton (1917–1987) — шеф контррозвідувального департаменту ЦРУ в 1954–1975 рр.
Вони продовжували балакати про Кубу. Коли повернувся «Кадилак», його заднє сидіння було загромаджене продуктами — на позір, їх мало вистачити на місяць.
— Чорт, — промовив Лі. — Вони вже повернулись.
— І ми їх радісно зустрічаємо, — ласкаво сказав де Мореншильд.
— Залишайтеся на вечерю, — запросив Лі. — З Рини не така щоб аж прекрасна куховарка, але…
— Я мушу їхати. Моя дружина нетерпляче чекає моїх вражень, і я їй скажу, що вони в мене якнайкращі. Наступного разу я привезу її з собою, ти не проти?
— Йо, звісно, приїжджайте разом.
Вони пішли до дверей. Марина стояла біля машини, балакаючи з Бухе й Орловим, тимчасом як чоловіки діставали з багажника картонні ящики з консервованими харчами. Проте вона не просто балакала; вона одночасно фліртувала, трішечки. Схоже було, що Бухе готовий бухнутись перед нею на коліна.
Вже на ґанку Лі сказав щось про ФБР. Де Мореншильд перепитав у нього, скільки разів. Лі показав три пальці.
— Ім’я одного з агентів Фейн. Цей приходив двічі. Прізвище іншого Гості.
— Дивись їм просто в очі й відповідай на їхні запитання! — порадив де Мореншильд. — Тобі нема чого боятися, Лі, і не лише тому, що ти невинний, а тому, що ти правий!
Тепер й інші на них дивилися… і не лише вони. З’явилися дівчатка-стрибунки, вони стояли у рівчаку, що на нашому кінці Мерседес-стрит слугував хідником. Тепер, коли де Мореншильд отримав ширшу аудиторію, він почав проголошувати промову до неї.
— Ви молода, ідеологічно цілеспрямована людина, містере Освальд, тож вони й приходять. Ця банда Гувера! Звідки нам знати, може вони й зараз десь поряд, звідкілясь стежать, може, навіть з отого будинку, що навпроти!
Де Мореншильд тицьнув пальцем у бік моїх затулених штор. Лі обернувся подивитися. Я застиг у напівтемряві, радий, що вже опустив свою звукоуловлюючу миску, хоча вона й була тепер заклеєна чорною стрічкою.
— Я знаю, що вони таке. Хіба не вони та їхні кузени з ЦРУ вже чимало разів відвідували мене, намагаючись залякати, щоб я доносив їм на моїх друзів росіян та латиноамериканців? Хіба не вони після війни називали мене прихованим нацистом? Не вони хіба заявляли, нібито я заплатив тонтон-макутам, аби ті били й піддавали тортурам моїх конкурентів у нафтовому бізнесі в Гаїті? [539] Хіба то не вони звинувачували мене в тому, ніби я давав хабарі Папі Доку і фінансував організацію замаху на Трухільйо? [540] Так, так все це і ще чимало іншого.
539
«Добровільна міліція національної безпеки» (прозвана гаїтянцями «тонтон-макути», що в креольській міфології відповідає нашим «бабаям», котрі крадуть і пожирають дітей) була створена 1959 року диктатором Гаїті Франсуа Дювальє (1907–1971) на прізвисько Папа Док; відзначалася уніформою (чорні окуляри, джинсові сорочки й солом’яні брилі) та надзвичайною жорстокістю.
540
Rafael Trujillo (1891–1961) — диктатор Домініканської республіки з 1930 року, один з найкривавіших в історії Латинської Америки, був застрелений змовниками.
Дівчатка-стрибунки дивилися на нього з роззявленими ротами. Марина також. Щойно розігнавшись, де Мореншильд змітав геть усе зі свого шляху.
— Хоробрим будь, Лі! Коли вони прийдуть, виступи наперед! Покажи їм отак! — Він вхопив себе за сорочку й рвонув нарозхрист. Сипонули ґудзики, цокотячи по ґанку. Дівчатка-стрибунки охнули, надто шоковані, щоб загиготіти. На відміну від більшості американців того часу, де Мореншильд не носив спідньої майки. Шкіра в нього була кольору навощеного червоного дерева. Жирні цицьки звисали на старі м’язи. Він вдарив себе правим кулаком у груди над лівим соском.
— Скажи їм: «Тут моє серце, і серце моє чисте, і серце моє віддане моїй справі!» Скажи їм: «Навіть якщо Гувер вирве в мене з грудей моє серце, воно все одно битиметься, і тисяча інших сердець битимуться з ним в єдиному ритмі! А потім і десять тисяч. А потім сто тисяч. А потім мільйон!»
Орлов поставив коробку з консервами, яку він до того тримав у руках, щоби відреагувати на це злегка глузливими аплодисментами. В Марини вогнем палали щоки. Найцікавішим, утім, був вираз обличчя Лі Освальда. Як той Павло з Тарса дорогою в Дамаск, він отримав просвітлення [541] .
541
Савл із міста Тарс ганив християн, поки на дорозі в Дамаск йому не явився Ісус, й відтоді Савл став ревним проповідником християнства під ім’ям Апостол Павло.
Сліпота спала йому з очей.
Проповідь де Мореншильда разом з блазенським розривання на собі сорочки — не вельми відмінні від трюків, до яких вдаються у своїх молитовних наметах праві євангелісти, котрих він перед тим паплюжив — глибоко мене стривожила. Я сподівався, що, підслухавши відверту розмову сам на сам цих двох чоловіків, я зможу відкинути підозри щодо де Мореншильда як рушійного фактора замаху на генерала Вокера, а відтак і на президента Кеннеді. Щиру розмову я почув, але вона, замість щось прояснити, ще більше все заплутала.
Єдине здавалося ясним: настав час розпрощатися з Мерседес-стрит, сказавши їй не вельми ласкаве «адью». Я вже орендував квартиру на першому поверсі в будинку № 214 на Західній Нілі-стрит. Двадцять четвертого вересня я завантажив до свого доволі вже спрацьованого «Санлайнера» одяг, книжки та друкарську машинку і перевіз усе в Даллас.
Дві гладкі леді залишили по собі просмерділий хворобою свинюшник. Квартиру я прибирав самотужки, дякувати Богу, Елова кроляча нора виводила в той час, коли вже вироблялися аерозольні освіжувачі повітря. На надвірному розпродажі я купив собі портативний телевізор і притулив його на кухонній робочій стійці поряд із пічкою (яку подумки назвав Сховищем древніх жирів). Замітаючи, відшкрібаючи, миючи й пшикаючи освіжувачем, я дивився серіали на кшталт «Недоторканних»та ситкоми, як-ото «Авто 54, де ви є?» [542] . Коли вночі стихали крики й грюкання дітей нагорі, я падав у ліжко і спав, як убитий. Без сновидінь.
542
«Untouchables» (1959–1963) — серіал за мемуарами федерального агента Еліота Несса, члена спецгрупи «Недоторканних», про жорстоку боротьбу з алкогольною мафією Чикаго в часи Сухого закону 1920–1930 рр.; «Car 54, Where Are You?» (1961–1963) — комедійний серіал про пригоди нью-йоркських поліцейських.