11/22/63
Шрифт:
Я переконував себе, що її дзвінок був провокацією, розрахованою на те, щоб зрушити мене з мертвої точки, на кшталт знаменитого: «Говоріть за себе, Джоне Алдене». [526] Але дарма, це зовсім не було схоже на Сейді. Її дзвінок радше був схожим на благання допомоги.
Я знову підняв слухавку, і цього разу на прохання телефоністки дати номер я його назвав. Двічі продзвенів телефон на іншому кінці, а потім озвався голосом Еллен Докерті:
526
Знаменита фраза з історичної поеми Генрі Лонгфелло (1807–1882) «Сватання Майлза Стендіша» (1852) про те, як овдовілий капітан колонії перших англійських переселенців в Америці Стендіш послав бондаря Джона Алдена своїм сватом до юної Прісцили Маллін, а та, вислухавши передану сватом пропозицію капітана, промовила: «Чому б вам не сказати за себе, Джоне Алдене?» — і в результаті вийшла заміж за бондаря.
— Слухаю? Хто телефонує, будь ласка?
— Вітаю, міз Еллі. Це я, Джордж.
Мабуть, та штука, мить заціпенілого мовчання, виявилася заразною. Я чекав. Нарешті вона сказала:
— Вітаю, Джордже. Боюся, я зовсім забула про вас, авжеж? Це тільки тому, що зараз я страшенно…
— Зайняті, так. Я знаю, як воно, в перші пару тижнів. Я дзвоню вам тільки тому, що мені щойно телефонувала Сейді.
— О? — це прозвучало вельми обережно.
— Якщо це ви сказали їй, що мій номер належить лінії не в Далласі, а у Форт-Ворті, в цьому нема нічого поганого.
— Я не продукувала пліток. Сподіваюся, ви це розумієте. Я гадала, вона має право знати. Мені небайдужа Сейді. Ви мені теж небайдужі, звісно, Джордже… але ви поїхали від нас. А вона ні.
Я все це розумів, хоча й було мені від цього боляче. Повернулося відчуття замкненості в космічній капсулі.
— Я не маю заперечень щодо цього, Еллі, та з мого боку це не було зовсім неправдою. Я дійсно скоро збираюся перебратися в Даллас.
Нуль реакції, та й що вона могла сказати? «Може, воно й так, але ми обоє знаємо, що ви таки трішечки брехун?»
— Мені не сподобався її голос. Як на ваш погляд, з нею все гаразд?
— Я не певна, чи хочу вам відповідати на це запитання. Якщо скажу ні, ви можете примчати сюди, щоб її побачити, а вона не хоче бачитися з вами. Не за такого стану речей.
Фактично вона відповілана моє питання.
— З нею було все гаразд, коли вона повернулася в місто?
— Вона була в порядку. Зраділа, нас усіх побачивши.
— Але тепер в неї збентежений голос і сама вона каже, що їй печально.
— А хіба це дивно? — міз Еллі заговорила різко. — Тут чимало спогадів для Сейді, багато з них пов’язаних з деяким чоловіком, до якого вона все ще має почуття. Гарний чоловік і чудовий вчитель, але сягнув успіху під фальшивим прапором.
Оце вже дійсноболюче.
— Там справа в іншому, здається. Вона говорила про наближення якоїсь кризи, про яку чула від… — Від випускника Єлю, котрий сидить під дверима в історію? — Від когось, з ким вона познайомилася в Неваді. Її чоловік вже колись був натовк їй у голову всяких нісенітниць…
— Їй у голову? В її гарненьку голівку? — тепер уже не просто різкість, тепер звучав уже справжній гнів. Через це я відчув себе маленьким і зніченим. — Джордже, переді мною стос паперів з милю заввишки, і я мушу з ними усіма розібратися. Ви не можете піддавати Сейді Дангіл віддаленому сеансу психоаналізу, а я не можу допомогти вам у ваших проблемах з коханням. Єдине, що я можу, це порадити вам розповісти всю правду, якщо Сейді вам небайдужа. Краще раніше, аніж пізно.
— Ви не бачили десь там поблизу її чоловіка, я сподіваюся?
— Ні!На добраніч, Джордже.
Вдруге за сьогоднішній вечір жінка, яка була мені не чужою, кинула слухавку. Новий персональний рекорд.
Я пішов до спальні і почав роздягатись. Приїхала «в порядку». «Раділа», що повернулася до своїх друзів у Джоді. А тепер не в порядку. Бо розривається між вродливим, та ще й таким, котрий прискореним темпом мчить до успіху, новим хлопцем і високим таємничим незнайомцем з невидимим минулим? Таке пояснення цілком годиться для якогось любовного роману, але якби це пояснення було наразі слушним, чому тоді вона не була пригніченою, коли повернулась з Невади?
Неприємна думка прохромила мене: а може, вона п’є? Багато. Потайки. Що в цьому неможливого? Моя дружина роками була потайною п’яницею — фактично ще до того, як я з нею одружився, — а минуле прагне гармонії. Легко було б від цього відмахнутись, сказати собі, що міз Еллі щось би вже запідозрила, але п’яниці бувають вельми тямущими в хитрощах. Подеколи минає багато років, перш ніж людям розвиднюється. Якщо Сейді вчасно з’являється на роботу, Еллі може й не помічати, що в неї червоні очі, а віддих густо відгонить м’ятою.
Думка ця ймовірно була анекдотичною. Всі мої припущення базувались тільки на підозрах, які лише доводили, що Сейді мені й досі небайдужа.
Я лежав навзнак у ліжку, дивлячись в стелю. У вітальні клектав нафтовий камін — чергова холодна ніч.
«Попустися, друже, — промовив Ел. — Ти мусиш. Пам’ятай, ти там не для того, щоб отримати…»
Дівчину, золотий годинник і все таке інше. Авжеж, Еле, я про це пам’ятаю.
«Крім того, вона, скорше за все, в порядку. Це ти маєш проблему».
І фактично не одну, як на те, тож я довго ще не міг заснути.
Наступного понеділка, коли я вже звично вкотре проїжджав повз будинок № 214 на Західній Нілі-стрит в Далласі, я помітив там припаркований на під’їзній алеї довгий сірий катафалк. Дві гладкі леді стояли на ґанку, дивилися, як пара чоловіків у темних костюмах, засовують ззаду в катафалк ноші. На ношах лежало тіло, накрите простирадлом. З хибкого на вигляд балкона над ґанком на це також дивилася молода пара, яка займала верхню квартиру. Їхня найменша дитина спала на руках у матері.