11/22/63
Шрифт:
Просто черговий не вельми зграйний передзвін обертонів минулого, яке прагне в собі гармонії. Я торкнувся багажника, як було колись у Лізбон-Фолзі, а тоді повернувся до нашого будиночка. Сейді зсунула з себе простирадло до пояса, і її розбудив протяг холодного повітря, коли я ввійшов. Вона сіла, натягнувши собі простирадло поверх грудей, а потім, побачивши мене, дозволила йому впасти.
— Не можеш, заснути, милий?
— Погане наснилося, тож я вийшов подихати свіжим повітрям.
— А що саме снилося?
Я розстебнув джинси, скинув з себе мокасини.
— Не пам’ятаю.
— Спробуй. Моя мати завжди казала, що, якщо комусь розкажеш свій поганий сон, тоді він не збудеться.
Я заліз до неї в постіль, голий, якщо не рахувати на мені майки.
— А моямати казала, що він не збувається, якщо поцілуються закохані.
— Насправді так казала?
— Ні.
— Ну, — промовила вона задумливо, — звучить все одно звабно. Давай спробуємо.
Ми спробували.
Одне призвело до іншого.
Після того вона закурила сигарету. Я лежав, дивлячись, як угору спливає дим, синіючи у випадкових променях місячного сяйва, що лилося крізь напівзатулені штори. «Я ніколи не залишаю штори незакритими на Нілі-стрит,— подумалось мені. — На Нілі-стрит, у моєму іншому житті, я завжди сам, але все одно вони в мене щільно затулені. Окрім тих моментів, коли я підглядаю, тобто».
Як же сильно я тоді не подобався сам собі.
— Джордже?
Я зітхнув:
— Це не справжнє моє ім’я.
— Я знаю.
Я подивився на неї. Вона глибоко затягнулася, безневинно насолоджуючись сигаретою, як це властиво було людям в Країні Було.
— Я про це не дізналася з якихось таємних джерел, якщо це те, про що ти подумав. Але ж все резонно. Решта твого минулого також сфальшована, врешті-решт. І я рада. Мені взагалі-то не дуже подобається ім’я Джордж. Воно якесь… як там те слово, що ти його іноді говориш?.. Таке, ніби трохи лоховське.
— А Джейк тобі згодилося б?
— Це те, що походить від біблійного Якова?
— Так.
— Мені подобається. — Вона обернулася до мене. — У Біблії Яків боровся з якимсь янголом. І ти теж борешся. Хіба не так?
— Сподіваюся, що так, але не з янголом. — Хоча й звання диявола Лі Освальду не вельми личить. На мою думку, цю роль грає де Мореншильд. У Біблії Сатана діє як спокусник, котрий висуває пропозиції, а сам потім відступає вбік. Мені здавалося, що саме так діє й де Мореншильд.
Сейді загасила сигарету. Голос її звучав спокійно, але очі потемнішали.
— Тебе можуть поранити?
— Я не знаю.
— Тобі доведеться зникнути? Бо якщо ти десь поїдеш, я не певна, що зможу це витримати. Я гадала, що помру, але не розказуватиму, як мені там велося, але в Ріно був просто кошмар. Втратити тебе назавжди… — вона повільно похитала головою. — Ні. Я не певна, що змогла б це витримати.
— Я хочу одружитися з тобою, — сказав я.
— Боже мій, — промовила вона втішливо. — Якраз, коли я готова була сказати, що чого-чого, а такого ніколи не трапиться, про це оголошує Джейк-фальш-Джордж.
— Не прямо завтра, але якщо наступного тижня все піде так, як я сподіваюсь… ти вийдеш за мене?
— Звичайно. Але я мушу поставити одне крихітнезапитання.
— Чи я нежонатий? Чи не має в мене десь законної дружини? Це ти хочеш знати?
Вона кивнула.
— Так, я цілком вільний.
Вона кумедно зітхнула й розпливлася в дитячій усмішці. А потім посерйознішала.
— Я можу тобі допомогти? Дозволь мені тобі допомогти.
Від такої ідеї в мені серце захололо, і вона це, мабуть, помітила. Нижня губа в неї завернулась до рота. Вона прикусила її зубами.
— Значить, там дуже погано, — промовила вона задумливо.
— Можна це описати так: зараз я наблизився до великої машини, повної дуже гострих зубів, і вона працює повним ходом. Я не дозволю тобі бути поряд зі мною, коли я з нею дрочуся.
— Коли це буде? — спитала вона. — Твоя… не знаю, як сказати… твоє рандеву з неминучим?
— Це ще потребує уточнення. — Я мав відчуття, що багато зайвого встиг уже сказати, проте, оскільки зайшов аж так далеко, вирішив зайти ще трохи далі. — Дещо мусить статися ввечері цієї середи. Дещо, чому я мушу бути свідком. І тоді я вирішу.
— І нема ніякого способу, як я могла б тобі допомогти?
— Не думаю, кохана моя.
— А якщо виявиться, що я можу…
— Дякую, — обірвав я. — Я дуже вдячний. А ти справді вийдеш за мене?
— Тепер, коли я знаю, що твоє ім’я Джейк? Звичайно.
Вранці у понеділок, близько десятої, біля бордюру зупинився легковик і з нього вилізли Марина і Рут Пейн. Я мав деякі власні справи і вже збирався виходити з квартири, коли почув кроки, що спускалися по знадвірних сходах. То був Лі, блідий, з похмурим лицем. Волосся мав скуйовджене, а обличчя поцятковане запізнілими, як не для підлітка, прищами. Він був у джинсах й ідіотському плащі, поли якого хляпали його по литках. Ішов він, притискаючи одну долоню собі до грудей, немов у нього боліли ребра.
Або немов у нього було щось сховане під плащем. «Перед замахом Лі пристріляв свою нову гвинтівку десь віддалік, у районі аеропорту „Лав Філд“», — писав Ел. Мене не цікавило, де він її пристрілюватиме. Мене вразило інше, те, що я щойно ледь не зіткнувся з ним ніс до носа. Я безтурботно був припустив, що просто не почув, коли він ішов на роботу, і ось…
Але чому це він нена роботі зранку в понеділок?
Я відкинув це питання і вийшов надвір зі своїм шкільним портфелем у руці. Всередині лежав назавжди незакінчений роман, нотатки Ела і постійно доповнюваний рукопис про мої пригоди в Країні Було.