11/22/63
Шрифт:
Фактично в ту мить, коли я вже був готовий повісити слухавку, Дік промовив:
— Алло? Алло? — голосом роздратованим, захеканим.
— Діку? Це Джордж.
— Привіт, хлопче! — Тепер уже сьогоднішній варіант Білла Теркотта (із давно знаної й надто затягнутої п’єси «Чоловік-убивця») почав говорити не дратівливо, а радісно. — Я був у себе в садочку, поза хатою. Вирішив було вже не відповідати, та потім…
— Заспокойтесь і уважно слухайте. Трапилось дещо дуже погане. Тобто воно ще триває. Сейді вже поранено. Можливо, сильно.
Коротенька пауза. Потім Дік заговорив голосом набагато молодшим, голосом того міцного парубка, яким він був сорок років і дві дружини тому. А може, то просто так чулося моїй надії. Сьогодні у мене тільки й лишалися: надія та цей майже вісімдесятирічний друг.
— Ви говорите про її чоловіка, так? Це моя вина. Здається, я його бачив, але це було кілька тижнів тому. І волосся він мав набагато довше, ніж у тому шкільному альбомі. І кольору зовсім іншого. Майже помаранчевого. — Коротенька пауза, а слідом слово, якого я від нього ніколи не чув: — Йоб-же-ж-його!
Я пояснив йому, чого забажав Клейтон і що пропоную зробити я. План був простеньким. Минуле гармонізується в собі? Чудово, я йому підіграю. Я розумів, що в Діка може статися інфаркт — як у Теркотта, — але не збирався дозволяти цьому варіанту мене зупинити. Я не мав наміру бодай чомусь чи комусь дозволяти мене зупинити. Там була Сейді.
Я чекав, що він скаже, а чи не краще було б довірити цю справу поліції, але, звісно ж, він все усвідомлював чітко. Даг Рімз, констебль міста Джоді, має слабкий зір, протез на нозі і сам ледь не старший за Діка. Не спитав Дік також, чому я не зателефонував просто з Далласа до поліції штату. Якби спитав, я сказав би йому, що цілком серйозно сприйняв слова Клейтона, коли той пригрозив, що вб’є Сейді, якщо побачить бодай єдиний проблиск блимавки. Це була серйозна причина, але не зовсім справжня. Я хотів розібратися з цим сучим сином особисто.
Я дуже розсердився.
— Коли він на вас очікує, Джордже?
— Не пізніше сьомої тридцяти.
— А зараз… чверть до сьомої, за моїм годинником. Отже, в нас є дещиця часу. Вулиця поза Бортьовою алеєю, Яблунева чи як там її. Не пригадаю точно. Це там ви будете?
— Правильно. Під домом, який стоїть поза її домом.
— Я буду там через п’ять хвилин.
— Так, якщо мчатимете, як маніяк. Краще через десять. І привезіть якусь річ для претексту, щоб він те зміг побачити з вікна. Не знаю, що саме, можливо…
— Каструлька з якоюсь стравою згодиться?
— Чудово. Побачимось за десять хвилин.
Я ще не встиг повісити слухавку, як він спитав:
— Ви маєте пістолет?
— Так.
Його реакція прозвучала схожою на гарчання пса:
— Добре.
Вулиця поза будинком Доріс Даннінг називалася Ваймор-лейн. А поза будинком Сейді — провулком Яблуневого Квіту. Дім № 202 по Ваймор-лейн стояв порожнім. На домі № 140 у провулку Яблуневого Квіту не було таблички ПРОДАЄТЬСЯ, але світло в нім не горіло і моріжок перед ним лежав нестрижений, порослий кульбабами. Я припаркувався перед ним. Шоста п’ятдесят.
За дві хвилини своїм «Ранч-Вагоном» під’їхав Дік, зупинився позаду мого «Шеві» й виліз. На ньому були джинси, байкова сорочка і краватка-бант. У руках він тримав каструльку, до якої збоку було причеплено квітку. Каструлька мала скляну кришку, під якою виднілося щось схоже на китайське рагу чоп-суї.
— Діку, я вам безмежно вдя…
— Не варто мені дякувати, бо я заслужив на копняка в зад. Того дня, коли я його бачив, він виходив із «Вестерн Авто», а я туди якраз збирався зайти. Я мусив би впізнати в ньому Клейтона. День був вітряний. Поривом йому здуло назад волосся, і на секунду відкрилися ті вм’ятини на скронях. Але ж волосся було не те… довге й іншого кольору… одягнений, як ковбой… от лайно собаче. — Він похитав головою. — Старий стаю. Якщо з Сейді щось зле приключиться, ніколи собі не вибачу.
— Ви нормально почуваєтеся? Нема болю в грудях чи чогось такого?
Він поглянув на мене, як на божевільного.
— Ми тут так і стоятимемо, балакаючи про моє здоров’я, чи спробуємо визволити Сейді з неприємності, до якої вона втрапила?
— Ми не просто спробуємо. Ідіть навкруг кварталу до її будинку. Поки ви йтимете, я проберуся на тутешній задній двір, а потім крізь живопліт на її заднє подвір’я. — Я, звісно, думав про садибу Даннінгів на Кошут-стрит, але, вже промовляючи ці слова, згадав, що тут теж єживопліт, при підніжжі крихітного заднього дворика Сейді. Я ж його багато разів бачив. — Ви постукаєте і щось таке скажете, оптимістичне. Достатньо голосно, щоб я почув. На той час я вже буду в її кухні.
— А якщо задні двері замкнені?
— Вона ховає ключ під порогом.
— Гаразд. — Дік мить подумав, нахмурено, а потім звів очі. — Я скажу: «Ейвон за викликом, ваша каструлька доставлена». І підніму каструльку, щоб він її побачив, якщо дивитиметься з вікна вітальні. Годиться?
— Так. Все, що треба, аби ви лиш відволікли його на кілька секунд.
— Не стріляйте, якщо буде бодай найменша небезпека поцілити в Сейді. Спробуйте скрутити сучого сина. Ви впораєтеся. Той, якого я бачив, був худий, як тріска.
Ми холодно перезирнулися. Такий план годився для «Порохового диму»або «Пройдисвіта» [573] , але тут і зараз реальне життя. А в реальному житті добрі хлопці — і дівчата — іноді отримують копняки під сраку. Або їх вбивають.
Задній двір поза будинком у провулку Яблуневого Квіту був не зовсім таким, як у садибі Даннінгів, але лишалися й подібності. Наприклад, там стояла собача будка, щоправда, без таблички ЦЕ ДОМИК ДЛЯ ВАШОГО ЦУЦИКА. Натомість над її круглим лазом виднілися намальовані непевною дитячою рукою слова: ДОМІК БАТЧІ. Та жодних дітей з вигуками «каверзи або ласощі» навкруги. Не той сезон.
573
«Gunsmoke» (1952–1961) — радіотелесеріал з життя американського Заходу; «Maverick» (1957–1962) — комедійний телесеріал-вестерн.
А от живопліт був точнісінько таким, як там.
Я продерся крізь нього, ледь звертаючи увагу на подряпини, які залишали в мене на руках жорсткі гілки. Пригнувшись, я перебіг через заднє подвір’я Сейді й попробував двері. Замкнені. Я сягнув рукою під поріг, впевнений, що ключа там не буде, бо минуле хоч і гармонізується, але залишається опірним.
Ключ був на місці. Виловивши ключ, я встромив його в замок і повільно, з притиском, почав повертати. Стиха клацнуло по той бік дверей, це засув відскочив. Я застиг, очікуючи лементу сигналізації. Тиша. У вітальні горіло світло, але я не чув жодних голосів. Може, Сейді вже мертва, а Клейтон утік?