11/22/63
Шрифт:
Сльози потекли по щоках Боббі Джилл. Вона взяла Майка за руку.
— Безповоротні вади зовнішності неприємні, — продовжив Еллертон, — але там є й інші проблеми. Перерізано лицьовий нерв. Вона матиме проблеми з жуванням лівою половиною рота. Той вальок шкіри, який ви бачите на цих знімках під лівим оком, залишиться в неї на всю решту життя, також у неї частково ушкоджено слізний канал. Хоча на зір це може не вплинути. Ми сподіваємося, що ні.
Він зітхнув, розводячи руками.
— Судячи з чудес, які колись очікуються від таких речей, як мікрохірургія й регенерація нервів, ми зможемо досягати чогось більшого в подібних випадках років через двадцять-тридцять. А тепер я можу лише сказати, що зроблю все, на що тільки спроможний, аби виправити те, що можливо виправити.
Уперше подав голос Майк. Голос його звучав гірко.
— Погано, що ми живемо не в 1990 році, еге ж?
Мовчазна купка пригнічених людей вийшла того дня зі шпиталю. Край автостоянки міз Еллі торкнулася мого рукава:
— Я мала б дослухатися ваших слів, Джордже. Мені так жаль, дуже жаль.
— Я не певен, ніби це щось могло змінити, — відповів я, — але якщо ви бажаєте зробити мені люб’язність, передайте Фреді Квінлену, щоб зателефонував мені. Він той агент з нерухомості, котрий мені допоміг, коли я уперше приїхав до Джоді. Я хочу цього літа бути ближче до Сейді, отже, мені потрібно орендувати для себе якесь житло.
— Ви можете жити в мене, — сказав Дік. — У мене повно вільного місця.
Я обернувся до нього:
— Ви цього певні?
— Цілком, якщо ваша ласка.
— Я радо платитиму…
Він відмахнувся:
— Грошима ви зможете брати участь у закупівлі для нас харчів. І цього буде досить.
Дік з Еллі прибули на його «Ранч-Вагоні». Попрощавшись, вони поїхали, а я важко поплентався до свого «Шевроле», котрий мені тепер здавався, можливо, незаслужено, автомобілем, що накликає невдачу. Найменше за весь прожитий там час мені хотілося зараз повертатися на Західну Нілі-стрит, де я безсумнівно почую, як Лі виливає на Марину своє роздратування від того, що сам не поцілив у генерала Вокера.
— Містере Е? — це був Майк. Боббі Джилл стояла за кілька кроків позаду, з руками, міцно зчепленими в себе під грудьми. Вигляд мала прибитий, нещасний.
— Що, Майку?
— А хто сплачуватиме шпитальні рахунки міс Дангіл? І за всі ті операції, про які він казав? Вона має страховку?
— Невеличку.
Авжеж, навіть зблизька недостатню для такого випадку. Я подумав про її батьків, але тривожним був уже сам той факт, що вони досі тут не з’явилися. Не можутьже вони покладати на неї вину за те, що зробив Клейтон… чи можуть? Я собі уявити такого не міг, але я прибув сюди зі світу, де до жінок, принаймні до більшості з них, ставляться як до рівних. У ту мить 1963 рік, як ніколи раніше, здався мені чужою країною.
— Я допоможу всім, чим зможу, — промовив я, але скільки це буде грошей? Резерви готівки я мав достатньо глибокі, щоб прожити на них ще кілька місяців, але недостатні для оплати півдюжини операцій з реконструкції обличчя. Мені не хотілося повертатися до «Фінансового забезпечення» на Грінвіл-авеню, але я подумав, що все-таки поїду туди, якщо буду змушений. Менш ніж за місяць починалося дербі в Кентуккі, а згідно з букмекерським розділом в нотатках Ела, переможцем там мусить стати Шатоґе [577] , один з аутсайдерів. Прицільна тисячна ставка принесе тисяч сім-вісім виграшу, достатньо, щоб забезпечити перебування Сейді у шпиталі та — за цінами 1963 року — профінансувати принаймні якусь частину потрібних їй операцій.
577
Chateaugay (1960–1985) — чистокровний жеребець, який, до того не перемігши в жодних серйозних перегонах, у квітні 1963 уславився переможним дебютом у Кентуккі.
— Я маю ідею, — промовив Майк, а потім кинув погляд собі через плече. Боббі Джилл подарувала йому підбадьорливу усмішку. — Тобто ми з Боббі Джилл маєм ідею.
— Майку, «ми з Боббі Джилл маємо».Ти ж уже не хлоп’я, годі говорити по-дитячому.
— Правда, правда, перепрошую. Якщо у вас є хвилин з десять, щоб посидіти у кав’ярні, ми вам все викладемо.
Я пішов з ними. Ми випили кави. Я вислухав їхню ідею. І погодився. Іноді, коли минуле прагне гармонії, розумний прокашлюється, відкриває рота й підспівує.
Того вечора в квартирі наді мною завелася дика буча. Манюня Джун також доклалася до веремії на дрібний нікель, заходячись безперервним криком. Сенсу щось підслуховувати не було; все одно лаялись вони переважно російською. Нарешті десь близько восьмої там запала незвична тиша. Я вирішив, що вони полягали спати — на пару годин раніше звичайного для них часу — і це вже здалося полегшенням.
Я й сам уже думав піти до ліжка, коли раптом до бордюру причалив схожий на океанську яхту автомобіль де Мореншильда. З «Кадилака» вислизнула Джинні; елегантним чортом, як це було йому властиво, вистрибнув з-за керма Джордж. Відкривши задні двері з водійського боку, він дістав величезного плюшевого кроля, лялька мала хутро неймовірного пурпурного кольору. Я дивився на це крізь просвіт між шторами майже хвилину, перш ніж у мене в голові дзенькнула монетка: завтра ж Великодня Неділя.
Вони вирушили до знадвірних сходів. Вона йшла, Джордж попереду неї гарцював. Від його тупоту по ветхих східцях трясся весь будинок.
У мене над головою почулися стривожені голоси, приглушені, але явно запитальні. Чиїсь кроки перебігли через мою стелю, аж верхній світильник заторохтів. Чи Освальд там, бува, не вирішив, що це поліція прийшла його арештовувати? Або котрийсь з тих агентів ФБР, які назирали за ним, поки він жив на Мерседес-стрит? Я так надіявся, що серце цього сученяти застрягне йому в горлянці, щоб він ним вдавився на смерть.
Загримів кулеметний стукіт у двері на верхньому майданчику сходів, а далі життєрадісний голос де Мореншильда:
— Відкривай, Лі! Відкривай-но, ти, язичнику!
Двері відчинилися. Я одяг навушники, але нічого не почув. Тоді, коли я вже хотів було наладнати свою чарівну миску, хтось, може, Лі, а може, Марина, ввімкнули настільну лампу і заразом захований в ній жучок. Він знову працював, поки що принаймні.
— …для дитини, — проказала Джинні.
— Ой, дякую, — відповіла Марина. — Дякую вам дуже, Джинні, ви така добра!
— Не стій там, як стовп, товаріщ, зроби нам щось випити! — включився де Мореншильд. Голосом, котрий вказував на те, що його власник уже був устиг десь набратися.
— У мене є тільки чай, — сказав Лі. Роздратовано, наче невиспаний.
— От і добре, нехай буде чай. У мене в кишені є дещо, що допоможе йому поміцнішати. — Я мало не в очі побачив, як він підморгує.
Марина й Джинні перейшли на російську. Лі з де Мореншильдом — їхні важкі кроки неможливо було сплутати з жіночими — вирушили на кухонну половину, де, як мені було зрозуміло, я їх втрачу. Жінки стоять близько біля лампи, і їхні голоси перекриватимуть чоловічу розмову.