11/22/63
Шрифт:
— Не картай себе. Детектив з поліції штату й техаський рейнджер [575] , котрі мене опитували, сказали, що у Джонні в багажнику знайшлося повно різних номерів. Він їх, мабуть, крав в автокемпінгах, сказали вони. І наліпок всяких у нього було повно, забула, як ти ще інакше їх називаєш…
— Деколі.
Я подумав про деколь, яка обдурила мене в Кендлвуді тієї ночі. ВПЕРЕД, ПРОНИРИ. Я зробив помилку, махнувши рукою на періодичні появи цього біло-червоного «Плімута», бо вважав їх черговими випадками самогармонізації минулого. А мусив би ввімкнути голову. Та як я міг її увімкнути, коли половиною мозку перебував постійно в Далласі, поряд з Лі Освальдом і генералом Вокером. А якщо звинувачення щось важать, то Дік теж на своє заслужив, він же бо не просто бачив Клейтона, а й відзначив ті глибокі западини в нього на скронях.
575
Дивізіон Техаських рейнджерів — заснована 1823 року спеціальна поліцейська служба кримінального розшуку й збройної протидії озброєним злочинцям на території штату.
«Годі вже, — подумав я. — Все уже трапилось. Цього вже не переробити».
Фактично, можливість існувала.
— Джейку, а поліція знає, що ти не… не зовсім той, кого з себе вдаєш?
Я відслонив волосся з правого боку її обличчя, де воно залишилося довгим.
— З цим у мене все гаразд.
Нас з Діком опитували ті самі полісмени, котрі опитували й Сейді, перед тим як лікарі повезли її до операційної. Детектив з поліції штату висловив нам свою літеплу догану, як людям, котрі надто передивилися кримінальних телесеріалів. Рейнджер його підтримав, а потім потис нам руки й сказав: «На вашому місці я діяв би точнісінько так само».
— Дік мене з цього боку майже цілком прикрив. Він хоче убезпечити тебе від того, щоб шкільна рада не вперлася рогами проти твого повернення на роботу наступного року. Мені видається неймовірним, що після того, як тебе порізав психопат, тебе можуть звільнити на підставі аморальної поведінки, але Дік, схоже, вважає за краще…
— Я не зможу повернутися. Я не зможу дивитися дітям в очі з таким обличчям.
— Сейді, якби ти знала, скільки їх сюди приїздило…
— Це дуже тішить, це для мене багато значить, і саме перед ними я не зможу такою постати. Ну як ти не розумієш? Мені здається, я б змогла змиритися з насмішками й жартами. У Джорджії я працювала з жінкою, котра мала заячу губу, і багато чого від неї навчилася — як долати підліткову жорстокість. То інше мене обеззброює. Співчутливі погляди… і ті діти, котрим взагалі важко буде на мене поглянути. — Вона зробила глибокий, тремтливий вдих, а потім вибухнула. — А ще я розлючена. Я знаю, що життя жорстоке, я думаю, всіце розуміють глибоко в душі, але чому воно ще й таке жорстоке? Чому воно любить тебе ще й угризти?
Я обхопив її руками. Неторкнута половина обличчя в неї була гарячою, пульсувала.
— Я не знаю, серденько.
— Чому не дається другого шансу?
Я обнімав її. Коли дихання в неї вирівнялося, я її відпустив і тихенько випростався, щоби йти. Не розплющуючи очей, вона промовила:
— Ти казав мені, що мусиш в чомусь пересвідчитися ввечері в середу. Не думаю, що ти планував стати свідком того, як переріже собі горло Джон Клейтон, чи не так?
— Ні.
— Ти пропустив ту подію?
Спершу я було подумав, чи не збрехати.
— Так.
Очі її знову розплющилися, але силу-насилу, і довго відкритими тримати їх вона не могла.
— А в тебебуде другий шанс?
— Не знаю. Це неважливо.
Я сказав неправду. Бо це було важливо для дружини й дітей Джона Кеннеді; для його братів; можливо, для Мартіна Лютера Кінга; майже напевне важливо для десятків тисяч юних американців, котрі навчаються зараз у старших класах, і котрих невдовзі, якщо ніщо не змінить курс історії, запросять одягти уніформу, полетіти на інший кінець світу, розчепірити собі нижні щічки й сісти на великий зелений член, що зветься В’єтнамом.
Вона заплющила очі. Я вийшов з палати.
Вийшовши з ліфта, я не побачив у фойє школярів, натомість там була пара випускників ДКСШ. Майк Косло і Боббі Джилл Оллнат сиділи на твердих пластикових стільцях, тримаючи в себе на колінах нечитані журнали. Майк підскочив і потис мені руку. Від Боббі Джилл я отримав сердечні, міцні обійми.
— Дуже в неї погано? — спитала вона. — Я маю на увазі… — вона потерла пучками власний, тепер ледь помітний шрам. — …можна там виправити?
— Я не знаю.
— Ви балакали з доктором Еллертоном? — запитав Майк. Еллертон, на загальну думку, кращий спеціаліст з пластичної хірургії в Центральному Техасі, був тим лікарем, котрий сотворив магію з обличчям Боббі Джилл.
— Він сьогодні в шпиталі, робить обходи. Дік, міз Еллі і я домовилися про зустріч з ним за… — я поглянув собі на годинник, — двадцять хвилин. Ви до нас приєднаєтеся?
— Залюбки, — сказала Боббі Джилл. — Я просто знаю, що він зможе їй усе виправити. Він геній.
— Ходімо тоді. Подивимося, що зможе зробити геній.
Майк, мабуть, прочитав щось з мого обличчя, бо стиснув мою руку й промовив:
— Можливо, не все так погано, як вам здається, містере Е.
Все було гірше.
Еллертон подав нам фотографії — цупкі чорно-білі глянсові знімки, які нагадали мені роботи Віджі й Діани Арбас [576] . Боббі Джилл охнула й відвернулася. Дік видав тихий стогін, наче отримав сильний удар. Міз Еллі перебирала фотографії стоїчно, але з її обличчя спливли всі кольори, окрім пари палаючих вогнем плям на щоках.
576
Weegie (1899–1968, справжнє ім’я Ушер Феліг) — уродженець Злочіва, фотожурналіст, багато працював на місцях надзвичайних пригод, майстер чорно-білого фото з життя нічного Нью-Йорка; Diane Arbus (1923–1971, справжнє ім’я Діана Немеров) — уславлена чорно-білими фотографіями калік, диваків, безпритульних.
На перших двох знімках щока Сейді звисала рваними клаптями. Це я вже бачив увечері в середу, тож був до цього готовим. До чого я готовим не був — це її перекривлений, як в жертви інсульту, рот та обвислий вальок шкіри під лівим оком. Її лице набуло якогось клоунського вигляду, від чого мені хотілося битися головою об стіл у маленькому конференц-кабінеті, до якого нас запросив на розмову лікар. Чи радше — так було б краще — кинутися прожогом до моргу, де зараз лежав Джонні Клейтон, і побити його хоч там.
— Коли сьогодні надвечір приїдуть батьки цієї молодої жінки, — повідомив доктор Еллертон, — я буду тактовним і обнадійливим, бо батьки потребують такту й надії. — Він нахмурився. — Хоча варто було б їх очікувати й раніше, зважаючи на важкий стан, в якому міс Клейтон пере…
— Міс Дангіл, — люто перебила його Еллі. — Вона законним порядком розлучена з цим монстром.
— Так, дійсно, приймаю вашу поправку. У будь-якому разі, ви її друзі і я вважаю, що ви потребуєте не так тактовності, як правди. — Він холоднокровно поглянув на один зі знімків і своїм коротким, чистим нігтем постукав по рваній щоці Сейді. — Це можна покращити, але виправити ніяк. Не з тою технікою, яку я зараз маю в своєму розпорядженні. Можливо, через рік, коли відбудеться повне загоєння тканин, мені вдасться ліквідувати найгірші ознаки асиметрії.