11/22/63
Шрифт:
— Я доглядатиму за тобою.
Вона витріщилася на мене.
— Що?
— Що чула. А коли йдеться про мене, Сейді, ти можеш засунути свій гонор туди, де ніколи не сходить сонце. Так уже трапилося, що я кохаю тебе. І якщо ти мене теж кохаєш, припиняй верзти нісенітниці про повернення до батьківського дому, до того крокодила, що називається твоєю матір’ю.
Вона спромоглася на кволу усмішку, якийсь час посиділа тихо, подумала, з руками у пелені рідесенького шпитального халата.
— Ти приїхав до Техаса для того, щоб виконати якусь справу, і ця справа не няньчення шкільної бібліотекарки, у котрої не вистачило розуму зрозуміти, що їй загрожує небезпека.
— Моя справа в Далласі відклалася на деякий час.
— А чи й справді?
— Так. — А якщо попросту, то все вже вирішено. Лі збирається їхати до Нового Орлеана, а я натомість поїду в Джоді. Минуле продовжує боротися проти мене, воно збиралося виграти цей раунд. — Тобі потрібен час, Сейді, а я його маю. То чому б нам не використати його спільно.
— Навіщо я тобі? — промовила Сейді голосом, лише трішки голоснішим за шепіт. — Така, як тепер, я тобі не потрібна.
— Ще й як потрібна.
Вона дивилася на мене очима, сповненими боязні надії, але попри все з надією.
— Яка тобі з мене користь?
— Бо ти найкраще, що траплялося в моєму житті.
Вцілілий краєчок її губ почав тремтіти. Сльоза сповзла по щоці, слідом за першою покотилися й інші.
— Якщо мені не треба буде їхати в Саванну… не треба буде жити з ними… з нею… тоді, може, я б змогла, я не знаю, можливо, перегодом мені могло стати трішечки краще.
Я обняв її.
— Тобі буде набагато краще.
— Джейку? — голосом приглушеним, крізь сльози. — Ти можеш зробити для мене одну річ, перш ніж підеш?
— Що, серденько?
— Винести геть це прокляте чоп-суї. Від його запаху мене нудить.
Медсестру з плечима футбольного захисника і пришпиленим до грудей годинником звали Ронда Мак-Ґінлі, і вісімнадцятого квітня вона наполягла на тому, щоби Сейді довезли в кріслі-візку не лише до ліфта, а аж до краю шпитального паркінгу, де біля прочинених пасажирських дверей свого автомобіля-універсала на нас чекав Дік.
— Щоб я тебе тут, у нас, ніколи більше не бачила, солоденька, — сказала на прощання сестра Мак-Ґінлі, коли ми пересаджували Сейді з візка до машини.
Сейді відсторонено посміхнулася і не сказала нічого. Вона перебувала — якщо називати речі їх справжніми іменами — у повному відльоті, десь аж попід небесами. Того ранку доктор Еллертон оглядав її обличчя, вкрай болючий процес, який вимагав надзвичайної дози знеболювального.
Мак-Ґінлі обернулася до мене:
— Їй треба приділяти багато уваги, повсякчас про неї піклуватися в найближчі місяці.
— Я старатимусь якомога краще.
Ми поїхали. За десять миль південніше Далласа Дік промовив:
— Заберіть в неї оте й викиньте у вікно. Я пильную дорогу, сьогодні збіса повно машин.
Сейді заснула з затиснутою між пальців тліючою сигаретою. Я перегнувся через сидіння і викинув ту гидоту. Вона на це простогнала:
— Ох, Джонні, не треба, прошу, не треба.
Ми з Діком перезирнулись. Лише на секунду, але для мене цього було достатньо, щоб здогадатися, що у нас з ним майнула одна думка: «Довга ще дорога попереду. Довга дорога».
Я переїхав жити до Діка, в його будинок в іспанському стилі на вулиці Сема Х’юстона [581] . Принаймні про людське око. По правді, я переїхав у дім № 135 на Бортьовій алеї, до Сейді. Коли ми її туди вперше заводили, я боявся того, що ми там можемо побачити, і Сейді, хай яка не була вона тоді обдовбана, гадаю, також цього страшилася. Але міз Еллі разом з Джо Піт з факультету домашньої економіки покликали кількох надійних дівчат, котрі перед поверненням Сейді цілий день там вимивали, відшкрібали, полірували, не залишивши жодного брудного сліду Клейтона. Килим з вітальні прибрали, замінивши іншим. Новий був офіційного сірого, аж ніяк не життєрадісного кольору, але, мабуть, це був розумний вибір; сірі речі мало підтримують спогади. Викинули також її порізаний одяг і замінили іншими речами.
581
Samuel Houston (1793–1863) — перший президент Республіки Техас, сенатор після приєднання Техасу до США; найбільше місто штату назване на його честь.
Сейді жодного разу й словом не торкнулася ні нового килима, ні нового гардероба. Я не певен, що вона їх навіть зауважила.
Дні я проводив там, готував їжу, працював у її маленькому садочку (котрий захиріє з настанням чергового спекотного літа в Центральнім Техасі, але зовсім не всохне) і читав їй «Холодний дім»Діккенса. Ми з нею також приохотились до кількох денних мильних опер: «Таємна буря», «Молодий лікар Мелоун», «З цього коріння»,але нашим улюбленим серіалом став «Край ночі» [582] .
582
«The Secret Storm» (1957–1974) — сімейна сага, характерна тим, що разом зі своїми персонажами в ній старішали в реальному житті актори; «Young Dr. Malone» (1939–1963) — щоденна 15-хвилинна радіодрама, яка 1958 року плавно перетворилася на телесеріал; «From These Roots» (1958–1961) — історія успішної письменниці, котра повертається до рідного міста, щоб видавати місцеву газету; «Edge of Night» (1956–1984) — детективний серіал за мотивами романів майстра жанру Ерла Гарнера (1889–1970) про адвоката Перрі Мейсона.
Сейді змінила зачіску: замість центрального проділу вона почала зачісувати волосся на взірець Вероніки Лейк [583] , з правого на лівий бік голови, таким чином, коли врешті зняли пов’язки, її найгірші шрами бодай якось були прикриті. Втім, це не мало тривати довго, першу реконструктивну операцію — командну роботу чотирьох лікарів — було призначено на п’яте серпня. Еллертон сказав, що знадобиться щонайменше ще чотири операції.
Повечерявши з Сейді (вона майже не їла, хіба що трішки поколупається у своїй тарілці), я їхав до Діка, бо маленькі міста сповнені великих очей вкупі з язикатими ротами. Краще, щоб невдовзі після заходу сонця ті великі очі бачити мою машину на Діковій під’їзній алеї. А коли вже западала темрява, я пішки долав дві милі назад до Сейді, де спав на новому розкладному дивані до п’ятої ранку. Майже ніколи мій сон там не бував безперебійним, бо рідко траплялися ночі, коли мене не будила своїми криками, просинаючись від кошмарів, Сейді. У денний час Джонні Клейтон залишався мертвим. після настання темряви він знову й знову підкрадався до неї з ножем і револьвером.
583
Veronica Lake (1922–1973) — дуже популярна в 1940-х в ролях «фатальної красуні» кіноактриса, яка після невдалих шлюбів, банкрутства і травми ноги почала пити й померла від алкоголізму.
Я заходив до неї, заспокоював, заспокоював її як тільки міг. Потім вона інколи брела зі мною до вітальні, щоб викурити сигарету, перш ніж посунути назад у спальню, завжди сторожко притискаючи волосся собі до понівеченої половини обличчя. Вона не дозволяла мені міняти пов’язки. Робила це сама, у ванній, за зачиненими дверима.
Після одного особливо важкого кошмару, переступивши поріг спальні, я побачив її голу, вона стояла біля ліжка й схлипувала. Жахливо схудла, буквально стоншена. Скинута нею нічна сорочка лежала на підлозі. Почувши мене, вона обернулась, одною рукою прикриваючи собі груди, другою лобок. Волосся колихнулося вслід за її порухом, на праве плече, і я побачив ті напухлі рубці, грубі шви, складку плоті в неї під оком.