11/22/63
Шрифт:
— Підете на післяпрем’єрну вечірку, містере Е? Ел казав, що триматиме харчевню відкритою до другої, а ще він купив пару діжечок. Хоча й не має ліцензії, та я не думаю, що його за це заарештують.
— Не сьогодні, — відповів я. — Я весь вимотаний. Побачимося завтра ввечері, Майку.
Поїхав я до Діка, перш ніж піти додому. Він сидів у піжамі на передньому ґанку, курив останню люльку.
— Доволі особливий видався вечір, — промовив він.
— Так.
— Ця молода жінка показала характер. Сильний, як у мало кого.
— Авжеж, показала.
— Ви по справедливості шануватиме її, синку?
— Буду намагатися.
Він кивнув:
— Вона на це заслуговує, як мало хто інший. Та й ви поводитеся порядком, наскільки я бачу. — Він кинув погляд на мій «Шеві». — Сьогодні, мабуть, ви можете поїхати туди машиною, поставите її там прямо перед будинком. Після сьогоднішнього вечора, гадаю, ніхто в місті на це й оком не змигне.
Можливо, він був і правий, але я вирішив, що краще убезпечитися, аніж потім жалкувати, і почвалав пішки, як це робив перед тим вже багато ночей. Мені потрібен був час, щоби вгамувалися мої власні розбурхані емоції. Сейді так і стояла у світлі рампи у мене в очах. Її червона сукня. Граційний вигин її шиї. Гладенька щока… і рвана інша.
Коли я дістався на Бортьову алею й увійшов, диван стояв складений. Я застиг, здивовано на це дивлячись, не певний, що маю думати. А потім Сейді погукала мене на ім’я — моє справжнє ім’я — зі спальні. Дуже ніжно.
Там горіла настільна лампа, кидаючи м’яке світло на її оголені плечі й один бік обличчя. Очі в неї блищали, дивились серйозно.
— Я гадаю, твоє місце тут, — промовила вона. — Я хочу, щоб ти був тут. А ти?
Я зняв з себе одяг і ліг поряд з нею. Її рука слизнула під простирадло, знайшла мене, почала пестити мене.
— Ти зголоднів? Бо якщо так, у мене є кекс.
— Ох, Сейді, я такий голодний.
— Тоді вимкни світло.
Та ніч у ліжку Сейді була найкращою в моєму житті — не тому, що вона причинила двері за Джоном Клейтоном, а тому, що вона знову відчинила двері для нас з нею.
Коли ми завершили кохатись, я вперше за кілька місяців запав у глибокий сон. Прокинувся я о восьмій ранку. Сонце стояло вже високо, «Мій хлопець повернувся» співали «Янголи» [598] в кухні по радіо, і я дочув запах смаженого бекону. Невдовзі вона покличе мене до столу, але ще не тепер. Поки ще ні.
598
«The Angels» — дівоче вокальне тріо, чиїм найбільшим хітом була пісня «My Boyfriend’s Back» (1963).
Заклавши руки за голову, я дивився в стелю, злегка збентежений власною дурістю — власним майже добровільним засліпленням — з того дня, коли я дозволив Лі сісти в автобус до Нового Орлеана, не зробивши нічого, щоб його зупинити. Мені потрібно було пересвідчитись, чи має Джордж де Мореншильд стосунок до пострілу в генерала Вокера більший, аніж просто піддрочування до замаху нестабільного молодика? Але ж насправді існував зовсім простий спосіб це з’ясувати, хіба не так?
Це знає сам де Мореншильд, отже, я в нього й спитаю.
Сейді їла краще, ніж за весь час, що минув з того дня, коли в її дім увірвався Клейтон, і я також мав гарний апетит. Разом ми зачистили півдюжини яєць, плюс тости з беконом. Коли тарілки опинилися в мийці і вона курила сигарету вже з другою чашкою кави, я сказав, що хочу в неї дещо спитати.
— Якщо це про те, чи прийду я на шоу сьогодні, то не думаю, аби я змогла це витримати двічі.
— Ні, дещо інше. Але оскільки ти вже про це заговорила, то які саме слова тобі тоді сказала Еллі?
— Що настав час перестати жаліти себе й приєднатися до параду.
— Доволі жорстко.
Сейді погладила собі волосся проти пораненої щоки, цей жест у неї вже став машинальним.
— Міз Еллі ніколи не відзначалася делікатністю й тактом. Чи шокувала вона мене, коли влетіла сюди й почала проказувати, що час уже кинути байдикувати? Так, шокувала. Чи була вона права? Так, була. — Вона перестала гладити волосся і раптом сподом долоні різко відслонила його собі за спину. — Такою я відтепер завжди буду — хіба що трішечки згодом щось покращиться, — тож, я гадаю, краще мені до цього звикати. От Сейді й дізнається, чи справедлива та стара примовка, що не краса гарна, а дівка зугарна.
— Саме про це я й хотів з тобою побалакати.
— Добре, — пихнула вона димом крізь ніздрі.
— Припустімо, я заберу тебе в таке місце, у такий світ, де лікарі можуть виправити поранення на твоєму обличчі — не ідеально, але набагато краще, ніж це будь-коли вдасться доктору Еллертону з його командою. Ти поїхала б? Навіть якби знала, що ми ніколи звідти не повернемося назад?
Вона насупилася.
— Ми говоримо про це зараз гіпотетично?
— Взагалі-то ні.
Вона акуратно-повільно розчавила сигарету, обдумуючи мої слова.
— Це як міз Мімі їздила до Мексики на експериментальне лікування від раку? Бо я не думаю, щоби…
— Я говорю про Америку, серденько.
— Ну, якщо це Америка, я не розумію, чому ми не зможемо…
— Дай, я докажу тобі решту: ябуду змушений їхати. З тобою чи без тебе.
— І ніколи не повернешся? — в очах її відбився переляк.
— Ніколи. Ні я, ні ти не зможемо повернутися з причин, які важко пояснити. Боюсь, я тобі здаюся божевільним.
— Я знаю, що ти не божевільний, — в очах її світилась тривожність, але говорила вона спокійно.
— Я можу зробити дещо, що в очах правоохоронців здаватиметься дуже поганим. Це зовсім непогана справа, але ніхто ніколи в це не повірить.
— Це те… Джейку, це має якийсь стосунок до того, що ти мені колись розповідав про Едлея Стівенсона? Про ті його слова: допоки пекло не замерзне.
— Деяким чином. Але тут ось яка притика. Навіть якщо я зможу зробити те, що мушу зробити, і мене не заарештують — а я вірю, що зможу, — це не змінить твоюситуацію. Твоє обличчя все одно залишиться пошрамованим у більшій чи меншій мірі. А там, куди я можу тебе забрати, існують медичні можливості, про які Еллертон може лише мріяти.