11/22/63
Шрифт:
— Але ми ніколи не зможемо повернутися, — вона говорила це не мені, вона намагалася вмістити це у себе в голові.
— Так.
Не кажучи про все інше, але якби ми знову повернулися у дев’яте вересня 1958 року, там би вже існувала оригінальна версія Сейді Дангіл. Це був такий нестямний варіант, що я його навіть не хотів обмірковувати.
Вона підвелася й підійшла до вікна. І довго стояла там, до мене спиною. Я чекав.
— Джейку?
— Так, серденько.
— Ти вмієш передбачати майбутнє? Ти ж вмієш, чи не так?
Я промовчав.
Зніченим голосом вона продовжила.
— Ти прибув сюди з майбутнього?
Я мовчав.
Вона обернулася від вікна. Обличчя мала дуже бліде.
— Джейку, так чи ні?
— Так. — Відчуття було таке, ніби сімдесятифунтова каменюка скотилася мені з грудей. І в той же час я злякався. За нас обох, але особливо за неї.
— Як… з якого віддаля?
— Серденько, ти певна, що тобі…
— Так. З якого віддаля?
— Майже сорок вісім років.
— Я… я вже там мертва?
— Я не знаю. Я не хочу цього знати. Зараз теперішнє. І ми в ньому разом.
Вона задумалася про це. Шкіра біля червоних рубців на її обличчі стала дуже білою, і я хотів було підійти до неї, але боявся поворухнутись. А що, як вона закричить і кинеться від мене навтьоки?
— Заради чого ти приїхав?
— Щоб завадити одному чоловіку зробити дещо. Якщо буду змушений, я його вб’ю. Тобто якщо буду абсолютно впевнений, що він заслуговує на смерть. Досі я такої певності не маю.
— А що це таке, те дещо?
— Через чотири місяці, я цього майже певен, він захоче вбити нашого президента. Він наладиться вбити Джона Кен…
Я побачив, що коліна в неї почали підгинатися, але вона спромоглася утриматися на ногах достатньо довго, щоби я встиг її підхопити, не дозволивши впасти.
Я відніс її в спальню і пішов до ванної намочити рушник холодною водою. Коли я повернувся, вона вже лежала з розплющеними очима. Дивилася вона на мене з виразом, розшифрувати якого я не міг.
— Краще б мені було тобі не говорити.
— Можливо, й так, — промовила вона, але не відсахнулася, коли я сів на ліжко поряд з нею, і тихесенько зітхнула від задоволення, коли я почав гладити їй обличчя холодним рушником, оминаючи вражене місце, звідки вся чуттєвість, окрім глибокого, тупого болю, тепер зникла. Коли я закінчив, вона подивилася на мене серйозно.
— Розкажи мені про якусь подію, яка мусить відбутися. Мені здається, я тоді остаточно повірю тобі. Щось подібне до Едлея Стівенсона з його замерзлим пеклом.
— Не можу я. У мене диплом з англійської мови й літератури, а не з американської історії. В середній школі я вивчав історію штату Мейн — це обов’язковий предмет, — але я майже нічого не знаю про Техас. Ні, не можу… — Але раптом я усвідомив, що знаю одну річ. Я знав останній пункт з букмекерського розділу нотаток Ела Темплтона, бо нещодавно його перевіряв. «Якщо тобі знадобиться фінальне вливання готівки», — написав там він.
— Джейку?
— Я знаю, хто переможе у боксерському двобої, який наступного місяця відбудеться в Медісон-Сквер Гардені. Його ім’я Том Кейс, і він нокаутує Діка Тайгера в п’ятому раунді. Якщо цього не трапиться, гадаю, ти матимеш повне право викликати до мене людей у білих халатах. Ти зможеш триматися, щоб до того моменту це залишалося тільки між нами? Від цього багато що залежить.
— Так. Зможу.
Я майже не сумнівався, що після другого показу шоу або Дік, або міз Еллі затиснуть мене десь в кутку, аби похмуро повідомити, що їм телефонувала Сейді і сказала, що я геть поїхав глуздом. Але цього не трапилося, а повернувшись до Сейді, я знайшов на столі записку: «Розбуди мене, якщо захочеш підкріпитися опівночі».
Північ ще не настала — до неї ще залишалося трішечки хвилин — і Сейді не спала. Наступні хвилин сорок були вельми приємними. Потім, у темряві, вона промовила:
— Я не мушу нічого вирішувати просто зараз, чи як?
— Так.
— І ми не мусимо зараз про це балакати?
— Так.
— Може, після того двобою. Того, про який ти мені казав.
— Може.
— Я тобі вірю, Джейку. Не знаю, чи я божевільна, чи ні, але вірю. І я кохаю тебе.
— Я теж тебе кохаю.
Зблиснули її очі в темряві — одне прекрасне, мигдалеподібної форми, друге уклякле, але зряче.
— Я не хочу, щоби з тобою щось трапилося, і я не хочу, щоб ти завдавав комусь шкоди, хіба що будеш конче змушений це зробити. Але тільки не припустися помилки. Ніколи, нізащо. Ти обіцяєш?
— Так. — Це була легка умова. Саме завдяки ній Освальд все ще дихав і жив.
— Ти будеш обережним?
— Так. Буду дуже…
Вона запечатала мені рота поцілунком.
— Бо неважливо, звідки ти з’явився, без тебе для мене не існує майбутнього. А тепер давай спати.
Я думав, що ця розмова продовжиться вранці. Я не мав уявлення, що — тобто скільки — я тоді їй розкажу, але мені не довелося нічого розказувати, бо вона в мене ні про що таке не питала. Натомість вона запитала мене, скільки принесло благодійне шоу Сейді Дангіл. Коли я сказав їй, що всього трохи більше трьох тисяч доларів, і це разом з вмістом тих ящиків для пожертв, які ми поставили при вході, вона, закинувши назад голову, красиво на все горло розсміялася. Три тисячі не могли покрити всіх її рахунків, але мільйона вартий був сам лише цей сміх… а ще непочути щось на кшталт: «Чого я цим перейматимуся, коли мені все легко поправлять у майбутньому?»Бо я не мав цілковитої певності, що вона справді захоче вирушити туди, навіть якщо остаточно повірить, і не був певен також, що мені самому хочеться забирати її туди.
Я хотів бутиз нею, це так. Повік, тобто стільки, скільки це лише дозволено людям. Але краще б у 1963 році… і тих роках, які Бог чи Провидіння подарують нам після 1963-го. Для настак було б краще. Я буквально в очі бачив, як вона розгубиться у 2011, з жахом і ніяковістю витріщаючись на кожні штани, що ледь не спадають з гузна, й комп’ютерні екрани. Я ніколи б її не вдарив, ніколи б не закричав на неї — ні, не на Сейді, — але вона все одно може стати моєю Мариною Прусаковою, потрапивши у дивний світ, навіки відірвана від рідного краю.