11/22/63
Шрифт:
— Той факт, що ви звідси виїхали, більше свідчить про наявність здорового глузду, аніж ваше бажання поставити на Тома Кейса.
— Як щодо припущення, що Кейс зробить нокаут до завершення перших семи раундів? Що ви на це мені можете запропонувати?
Він подивився на дочку. Цього разу вона підняла три пальці на лівій руці.
— А якщо Кейс виграє нокаутом впродовж перших п’яти?
Вона поміркувала, розважила, а потім підняла четвертий палець. Я вирішив не тиснути далі. Записав своє ім’я до його гросбуху і показав йому водійську ліцензію, прикривши великим пальцем мою адресу в Джоді, точно так, як це робив майже три роки тому, ставлячи на «Піратів» у «Фінансовому забезпеченні». Потім віддав йому гроші, що становили приблизно чверть тієї готівки, яка в мене ще залишалася, і поклав його розписку собі до гаманця. Двох тисяч вистачить на сплату ще кількох рахунків Сейді і на те, щоб протриматися в Техасі той час, який мені ще тут залишався. Плюс, цього Фраті мені хотілося тельбушити не більше, аніж колись хотілося тельбушити Чеза Фраті, хоча той і нацькувавбув на мене Білла Теркотта.
— Я повернуся наступного дня після балу, — сказав я їм. — Приготуйте мої гроші.
Дочка засміялася і закурила сигарету.
— Чи не це саме казала та хористка архієпископу?
— Вас часом не Марджорі звуть? — спитав я.
Вона застигла з закушеною сигаретою, крізь її губи сочився димок.
— Звідки ви знаєте? — побачивши вираз мого обличчя, вона розреготалася. — Жартую, насправді мене звуть Вандою. Сподіваюся, зі ставками вам більше щастить, аніж з угадуванням імен.
Ідучи до машини, я теж на це сподівався.
Розділ 25
Зранку п’ятого серпня я залишався з Сейді, аж поки її не поклали на каталку і повезли до операційної. Там на неї чекав доктор Еллертон разом з іншими лікарями, кількості котрих вистачило б, щоб скласти баскетбольну команду. Очі в неї блищали від уже отриманого наркозу.
— Побажай мені удачі.
Я нахилився і поцілував її.
— Всієї удачі всього світу.
Минуло три години, поки її не прикотили назад до її палати — тієї самої, з тією самою картиною на стіні, з тим самим приплюснути унітазом — вона міцно спала, хропучи, лівий бік її обличчя ховався під свіжою пов’язкою. Ронда Мак-Ґінлі, медсестра з плечима футбольного захисника, дозволила мені залишитися з Сейді, поки вона трішки очуняє, що було великим порушенням правил. Правила для відвідувачів більш суворі в Країні Було. Якщо старша медсестра не подарує вам своєї симпатії, тобто.
— Як ти? — спитав я, тримаючи Сейді за руку.
— Стражденна. І сонна.
— Тоді спи, серденько.
— Може, іншим разом… — її голос завмер з в’янучим звуком хрррррр. Очі заплющились, але вона з натугою розплющила їх знову. — …буде краще. У твоєму світі.
Після цього вона вже відключилася, а я мав про що подумати.
Повернувшись до посту медсестри, я почув від Ронди, що внизу, в кафетерії, на мене чекає доктор Еллертон.
— Ми потримаємо її сьогодні і ще, мабуть, завтра, — сказав він. — Найменше нам хотілося б, аби причепилася якась інфекція. (Я, звісно, сам щойно про це був думав — один з тих збігів забавних, хоча й невеселих.)
— Як все пройшло?
— Як і очікувалося, але поранення, заподіяні їй Клейтоном, вельми серйозні. Залежно від швидкості регенерації, я думаю, наступна операція відбудеться десь у листопаді або у грудні. — Він закурив сигарету, видмухнув дим, і продовжив: — Маю зараз пекельну команду хірургів, і ми робимо все, що тільки можемо… але існує межа.
— Так, я знаю. — Я був певен, що знаю також іще дещо інше: не буде більше операцій. Тут принаймні. Коли Сейді наступного разу ляже під ніж, ножа взагалі там не буде. Там буде лазер.
У моємусвіті.
Дрібна економія завше віддячує, кусаючи тебе за сраку. Я відмовився від телефону в квартирі на Нілі-стрит, щоб зекономити вісім чи десять доларів на місяць, а як він мені тепер потрібен. Добре, що за чотири квартали звідти стояла крамниця «Ю-Тот-М» [605] , а в ній, поряд з кулером для кока-коли, стояла будка таксофону. Номер де Мореншильда в мене був записаний на папірці. Кинувши в апарат дайм, я його набрав.
605
«UtoteM» — мережа бакалійних крамниць, яка існувала в Південно-Західних штатах до 1984 року.
— Резиденція де Мореншильда, чим можу допомогти?
Голос не Джинні. Мабуть, служниця… а все ж таки, звідки беруться де Мореншильдові бакси?
— Я волів би побалакати з Джорджем, будь ласка.
— Боюся, він зараз в офісі, сер.
Я вихопив з нагрудної кишені ручку.
— Ви можете продиктувати мені тамтешній номер?
— Так, сер. Сі-Чепел 5-6323.
— Дякую.
Номер я записав у себе на тильному боці долоні.
— Як мені передати, хто телефонував, якщо ви до нього не додзвонитеся, сер?
Я повісив слухавку. Знову мене немов огорнуло холодом. Я вітав це. Якщо мені бодай колись була потрібна холодна ясність, то це саме зараз.
Я вкинув ще дайм, цього разу почувши секретарку, котра повідомила мені, що я потрапив до корпорації «Сентрекс». Я сказав їй, що хочу поговорити з де Мореншильдом. Вона, звісно, захотіла взнати навіщо.
— Скажіть йому, що йдеться про Жана-Клода Дювальє [606] та Лі Освальда. Скажіть, що це в його інтересах.
606
Жан-Клод Дювальє (нар. 1951 р.) — син і наступник Франсуа Дювальє на посту президента Гаїті, мав прізвисько Бейбі Док.
— Ваше ім’я, сер?
Розірвати-Лопнути тут не прокотить.
— Джон Леннон [607] .
— Не вішайте слухавку, будь ласка, містере Леннон. Я дізнаюся, чи він наразі доступний.
Не зазвучало жодної чекальної музики, що вже сприймалося як велике благо. Я прихилився до стіни будки, втупившись поглядом у табличку: ЯКЩО ВИ КУРИТЕ, ВВІМКНІТЬ, БУДЬ ЛАСКА, ВЕНТИЛЯТОР. Я не курив, але вентилятор все одно ввімкнув. Користі від нього було мало.
У вусі мені клацнуло так, що я аж скривився, а слідом почувся голос секретарки:
607
John Lennon (1940–1980) — гітарист, композитор, співак гурту «Beatles»; іронія в тому, що на час описуваних подій у США ще ніхто не знає про існування цього британського гурту, хоча вже за кілька місяців там спалахне тотальна «бітломанія».
— Ви на зв’язку, містере Джон?
— Алло, — той бадьористий, самовпевнений акторський голос. — Алло? Містере Леннон?
— Алло. Це безпечна лінія?
— Що ви маєте… Так, звісно, звичайно. Одну хвилинку. Я зачиню двері.
Після невеличкої паузи він з’явися знову.
— Про що йдеться?
— Про Гаїті, друже мій, і нафтові концесії.
— А до чого тут мсьє Дювальє і той парубок Освальд? — у його голосі не прозвучало стривоженості, сама лиш життєрадісна цікавість.