11/22/63
Шрифт:
— Ви так гадаєте? Маючи за плечима п’ятнадцять років роботи в школі, можу вас запевнити, що, спостерігаючи поведінку дорослих, підлітки якомога швидше тікають в протилежному напрямку.
— Поза всякими сумнівами, наша дискусія щодо вашого бачення підліткової психології, містере Емберсон, могла б бути цікавою, але не для того я попрохала вас про цю розмову, якою вона не є неприємною для мене особисто. — Жодного неприємного почуття не виражало її обличчя. — Якщо ви живете з міс Дангіл у гріху…
— Гріх, — промовив я. — Ось де цікаве слово. Ісус сказав, хай кине перший камінь той, хто сам без гріха. Чи радше він мав на увазі ту. А сама вибез гріха, міз Келтроп?
— Розмова не про мене.
— Але ми могли б зробити її розмовою про вас. Я міг би її такою зробити. Наприклад, міг би почати розпитувати там і тут про байстрюка, якого ви колись позбавилися.
Вона поточилася, немов від удару, відступивши на два кроки під стіну бакалійної крамнички. Я зробив два кроки вперед, торби з покупками крутнулись у мене в руках.
— Я вважаю це мерзотною образою. Якби ви й досі викладали, я би…
— Не маю сумніву, що ви би, але я у вас не працюю, отже, раджу вам вислухати мене вельми уважно. Наскільки мені відомо, ви народили дитину, коли вам було шістнадцять років і ви ще жили на ранчо Солодка Вода. Я не знаю, хто був батьком тієї дитини, хтось із ваших однокласників, приблудний ковбой чи, може, навіть ваш власний батько…
— Ви огидний!
Дійсно. І подеколи це буває такприємно.
— Мене не турбує, ким він був, але я турбуюся про Сейді, котра пережила більше болю й сердечних мук, аніж вам довелося відчути за все життя. — Тепер я вже притискав її до цегляної стіни. Вона дивилася на мене знизу вгору, побілілими від жаху очима. В інший час і в іншому місці я відчув би до неї жаль. Та не тепер. — Якщо ви бодай єдиним словомзачепите Сейді — бодай єдине слівце, бодай комусь — я докладу всіх зусиль, щоб з’ясувати, де зараз та ваша дитина, і рознесу про це звістку від краю до краю цього міста. Ви мене зрозуміли?
— Геть з мого шляху! Дайте мені пройти!
— Ви мене зрозуміли?
— Так! Так!
— От і добре. — Я відступив вбік. — Живіть власним життям, міз Келтроп. Маю підозру, воно у вас, відтоді як ви були шістнадцятирічною, доволі сіреньке — хоча й клопітке, риття в чужій брудній білизні робить людину постійно заклопотаною, — але воно ваше. А нам дайте жити нашим життям.
Вона шмигнула ліворуч вздовж цегляної стіни, в напрямку парковки поза крамницею. Очі мала вибалушені. Вони невідривно дивились на мене.
Я ласкаво всміхнувся:
— Перш ніж нам забути про цю бесіду, уявити, що її ніколи не відбувалося, хочу дати вам маленьку пораду, моя дрібненька леді. Просто від душі. Я кохаю Сейді, а до закоханого чоловіка не варто дойобуватися. Якщо ви встромлятиме носа до моїх справ — або справ Сейді — я добре постараюся, щоби зробити вас найжалюгіднішою сучкою з усіх пуристок в цілому Техасі. Така моя вам щира обіцянка.
Вона кинулася навтьоки в бік парковки. Бігла незугарно, як людина, котра давно-давно не рухалася інакше, як тільки повільною, статечною ходою. У своїй брунатній сукні завдовжки до середини литок, непрозорих панчохах і поміркованих черевиках на низьких підборах вона була втіленням тієї епохи. З вузлика в неї на голові вибилося волосся. Колись, я не мав сумніву, вона носила його розпущеним, як це подобається у жінок чоловікам, але давним-давно то було.
— І доброго вам дня! — гукнув я їй вслід.
Я перекладав покупки до морозилки, коли в кухню зайшла Сейді.
— Тебе так довго не було. Я почала непокоїтися.
— То все через балачки. Ти ж знаєш, як воно в Джоді. Завжди стрінеться хтось охочий потеревенити.
Вона посміхнулась. Посмішка їй давалася вже трішки легше.
— Ти такий ласкавий.
Я подякував Сейді, повідомивши їй, що це вона ласкава дівчина. Одночасно загадуючись, чи розповість Келтроп щось Фреду Міллеру, іншому члену шкільної ради, котрий теж вважав себе охоронцем міської моралі. Щодо цього я мав сумніви. Проблема полягала не просто в тому, що я знав про її юнацьку нерозсудливість; я ставив на меті її налякати. Це подіяло на де Мореншильда, так само це подіяло й на неї. Залякування людей — брудна справа, але ж хтось її мусить робити.
Сейді перетнула кухню й обняла мене однією рукою.
— Як би ти поставився до вікенду у «Кендлвудських Бунгало» перед початком занять у школі? Як тоді, в наші колишні часи? Сейді іноді буває занадто розв’язною, чи не так?
— Ну, що тут сказати, хіба що, коли як, — я вхопив її в обійми. — Мова йде про безстидний вікенд?
Вона спалахнула. Тільки шкіра біля шрамів залишалася білою, лискучою.
— Абсолютно безстидний, сеньйоре.
— Ну, тоді чим швидше, тим краще.
Насправді вікенд не вийшов безстидним, хіба що ви вважаєте — як це притаманне Джессікам Келтроп усього світу, — ніби заняття коханням є безстидним. Авжеж, правда, багато часу ми проводили в ліжку. Але й надворі ми також провели чимало часу. Сейді була невпинною ходачкою, а відразу поза Кендлвудом на відрогах пагорбів відкривався широчезний простір. Там буяло розмаїття польових квітів пізнього літа. Деякі з них Сейді знала за іменами — іспанський кинджал, колючий мак, щось із назвою юкка пташина, — але щодо решти вона лише хитала головою, а потім нахилялася, щоби вдихнути їхній аромат, бодай скільки його там іще залишалося. Ми гуляли рука в руці, висока трава обмітала нам холоші джинсів, а у високому техаському небі пливли величезні білі хмари з пухкими верхівками. Довгі віконниці з тіней і світла сунули полем. Того дня дув свіжий бриз і зовсім не чулося запаху нафти. На вершині пагорба ми обернулись і подивилися назад. Бунгало здавалися дрібненькими, нікчемними цятками на де-не-де утиканій деревами широкій долоні прерії. А дорога здавалася стрічечкою.
Сейді сіла, підтягнувши коліна під груди, й обхопила себе руками за гомілки. Я сів поряд.
— Хочу спитати у тебе дещо, — мовила вона.
— Гаразд.
— Це не про те… ну, не про те, звідки ти прибув… про те я зараз не в силах навіть думати. Це про людину, котру ти прибув зупинити. Про того, котрий, як ти казав, збирається вбити президента.
Я завагався.
— Це делікатна тема, серденько. Ти пам’ятаєш, я тобі казав про велику машину, повну гострих зубів?
— Так.