11/22/63
Шрифт:
— Чи я задоволений? Це ви збиралися знову в мене спитати? Я поткнув його дулом револьвера, отримуючи чимале задоволення від того, як він почав хапати ротом повітря. Вбивство змінює людину, я вам це кажу, людина жорсткішає, але на мій захист, якщо й існував хтось вартий благодійного залякування, то це саме він. На Маргариті почасти лежала відповідальність за те, яким став її менший син, чимало вини в тому було на самому Лі — всі ті його примарні мрії про славу, — але де Мореншильд також зіграв свою роль. А чи був це якийсь складний план, визрілий десь у глибинних нутрощах ЦРУ? Ні. Барона просто розважало його товаришування з покидьком. Як і викиди гніву й відчаю з розжареної духовки розладнаної психіки Лі.
— Прошу, — прошепотів де Мореншильд.
— Я задоволений. Але послухай сюди, ти, напиндючений гусак: ти більше ніколи не бачитимешся з Лі Освальдом. Ніколи не балакатимеш з ним по телефону. Ніколи й словом не прохопишся про цю розмову ні його жінці, ні його матері, ні Джорджу Бухе і жодному з решти емігрантів. Тобі зрозуміло?
— Так. Абсолютно. Я вже й так ним знудився.
— І вполовину не так, як я знудився тобою. Якщо я дізнаюся, що ти говорив з Лі, я тебе вб’ю. Допер?
— Так. А ті концесії…
— Хтось зв’яжеться. А тепер уйобуй з моєї машини.
Так він і зробив, і то хутко. Коли він уже сів за кермо «Кадилака», я знову виставив руку з вікна своєї машини. Цього разу, замість його поманити, я показав вказівним пальцем у напрямку Мерседес-стрит. Він поїхав.
Я ще трохи посидів на місці, дивлячись на газетний аркуш, який він у своїй поспішливості забув забрати. Джек Рубі й де Мореншильди разом, з піднятими бокалами. Чи це не ознака того, що дійсно існувала змова? Конспірологи, котрі вірять у стрільців, які вискакують з каналізаційних люків, та в примарних Освальдових двійників, либонь, саме так і вирішили б, але я знав, у чім справа. Це всього лиш чергова гармонізація. Звичайна справа в Країні Було, де все вібрує обертонами-відлуннями.
Мені вірилось, що врешті я зачинив Елове вікно невизначеності і жодному протягу крізь нього більше не прослизнути. Освальд мусить повернутися в Даллас третього жовтня. Згідно з нотатками Ела, в середині жовтня його приймуть на роботу в Техаському сховищі шкільних підручників. От тільки цього не станеться, бо десь між третім і шістнадцятим числом я мав намір покласти край його жалюгідному, небезпечному життю.
Мені дозволили забрати Сейді зі шпиталю вранці сьомого серпня. Всю дорогу додому, до Джоді, вона сиділа тихесенько. Я міг тільки здогадуватися, як вона ще страждає від болю, але майже всю поїздку вона мирно тримала свою руку в мене на стегні. Коли ми біля великого білборда Денголмських Левів звернули з 77-го шосе, вона промовила:
— У вересні я повертаюсь на роботу до школи.
— Правда?
— Так. Якщо я змогла постати перед усім містом в «Грейнджі», гадаю, зможу й перед зграйками дітей у бібліотеці. Крім того, маю відчуття, що нам не завадять гроші. Якщо в тебе нема якихось невідомих мені джерел прибутку, ти скоро зовсім збанкрутуєш. Завдяки мені.
— Я очікую деяких грошей наприкінці цього місяця.
— Той двобій?
Я кивнув.
— Добре. Та все одно мені недовго залишилось чути сміх і перешіптування за спиною. Бо коли поїдеш ти, тоді й я з тобою. — Вона затнулася. — Якщо ти цього все ще хочеш.
— Сейді, це все, чого я хочу.
Ми повернули на Головну вулицю. Джем Нідем якраз завершував щоденний рейс на своєму молочарському фургоні. Перед пекарнею розкладав під марлевою наміткою буханці свіжого хліба Білл Гейвері. З машини, що проїхала повз нас, Джен і Дін співали про те, як гарно у Серф-сіті, де на одного хлопця припадають аж дві дівчини [612] .
— Джейку, а мені там сподобається? У твоєму світі?
— Сподіваюся, серденько.
612
Jan and Dean (1958–2004) — вокальний дует, заснований у Лос-Анджелесі Дженом Беррі (1941–2004) та Діном Торренсом (нар. 1940 р.); їхня пісня «Surf City» очолювала хіт-парад у липні 1963 р.
— Там дуже все не схоже на тутешнє?
Я посміхнувся.
— Люди більше платять за бензин і мусять натискати більше кнопок. А в іншому все майже так само, як тут.
Той спекотний місяць серпень ми, як могли, старалися зробити схожим на наш медовий місяць, і нам було хороше. Я перестав прикидатися, ніби живу в Діка, хоча машину, як і перше, на ніч я залишав на його під’їзній алеї.
Сейді швидко оклигувала після останніх тортур її плоті, і хоча шкіра під оком залишалася обвислою і щока запалою, пошрамованою там, де Клейтон її прорізав аж досередини рота, були видимі вже й явні покращення. Зважаючи на те, що він мав, Еллертон зі своєю командою зробив гарну роботу.
Сидячи рядком в неї на дивані перед вентилятором, що розвіював нам з лоба волосся, ми читали книжки — у неї в руках «Група», у мене «Джуд Непомітний» [613] . Ми влаштовували пікніки в неї на задньому подвір’ї під тим її пречудовим китайським горіхом, випиваючи галони кави з льодом. Сейді знову почала намагатися менше курити. Ми дивилися «Сирицю»і «Бена Кейсі» [614] і «Трасу 66». Одного вечора вона ввімкнула канал, де показували «Нові пригоди Еллері Квіна», але я попрохав її переключити на щось інше. Не люблю детективів, пояснив я.
613
«The Group» — бестселер 1963 року, роман Мері Мак-Карті (1912–1989) про життя освічених жінок у Нью-Йорку 1930-х рр., про їх боротьбу за власні сімейні й професійні права; «Jude the Obscure» (1895) — роман Томаса Гарді про життя молоді в атмосфері культурно-соціальної забобонності Вікторіанської Англії.
614
«Rawhide» (1959–1966) — серіал про техаських ковбоїв у середині ХІХ ст.; «Ben Casey» (1961–1966) — серіал про молодого, талановитого хірурга.
Перед тим як іти до ліжка, я делікатно намащував кремом її поранене обличчя, а коли ми опинялися вліжку… там було так хороше. Та облишмо про це.
Одного дня, виходячи з бакалії, я наштовхнувся на поважну членкиню шкільної ради Джессіку Келтроп. Вона сказала, що хотіла б зайняти в мене хвилинку для розмови, як вона це означила, на «делікатну тему».
— Цікаво, на яку саме, міз Келтроп? — поцікавився я. — Бо я купив морозиво і хотів би донести його додому раніше, ніж воно розтане.
Вона подарувала мені крижану усмішку, від якої французькому ванільному ще довгі години не загрожувало б розмерзання.
— Домом ви називаєте дім на Бортьовій алеї, містере Емберсон? Там, де живете з нещасною міс Дангіл?
— А яким чином це стосується ваших справ?
Її усмішка ще трішечки покрижанішала.
— Як членкиня шкільної ради, я мушу стежити за тим, щоби мораль нашого педагогічного персоналу залишалася незаплямованою. Якщо ви живете разом з міс Дангіл, це безпосереднім, найсерйознішим чином торкається мене. Підлітки швидко все підхоплюють. Мавпують те, що бачать у дорослих.