11/22/63
Шрифт:
— О, ви їх обох знаєте значно краще, ніж я. Називайте їх просто Бейбі Док і Лі, чого вам соромитись?
— Я дуже зайнятий сьогодні, містере Леннон. Якщо ви мені не поясните, про що взагалі мова, боюся, буду змушений…
— Бейбі Док може ухвалити те, на що ви чекаєте протягом останніх п’яти років, ліцензії на розробку нафтових родовищ у Гаїті. Вам це відомо; він права рука свого батька, він керує тонтон-макутами,і він перший у черзі на трон. Ви йому до вподоби, і ви до вподоби нам…
Голос де Мореншильда втратив акторські інтонації, став схожим на голос справжньої людини.
— Кажучи «нам», ви маєте на увазі…
— Ви усім нашимподобаєтеся, де Мореншильде, але нас непокоїть ваш зв’язок з Освальдом.
— Господи, та я з цим парубком ледь знайомий! Я його вже не бачив місяців сім чи й вісім!
— Ви бачилися з ним на Великдень. Коли привезли в дарунок його маленькій дочці плюшевого кроля.
Дуже довга пауза. А тоді:
— Так, пригадую, дійсно привозив. Зовсім про це був забув.
— І про того, хто стріляв у Едвіна Вокера, теж забули?
— Який це має стосунок до мене? Чи до мого бізнесу?
У справжність його обуреного здивування майже неможливо було не повірити. Ключове слово тут майже.
— Кажіть далі, — заохотив я. — Ви звинувачували Освальда в тому, що це зробив він.
— Я жартував, чорти б його забрали!
Я подарував йому два удари серця і лише потім промовив:
— Ви здогадалися, на яку компанію я працюю, де Мореншильде? Я вам натякну — це не«Стандард Ойл».
На іншому кінці лінії запанувала тиша, поки де Мореншильд прокручував собі в голові все те лайно, яке я йому же встиг згодувати. Хоча це не булолайном, не суцільним принаймні. Про плюшевого кроля я точно знав, знав і про те, як він почав піддрочувати Лі «як же це ти в нього промазав?», коли його дружина помітила гвинтівку. Висновок мав здаватися цілком очевидним. Моя компанія — це була та сама Компанія, і єдине питання, яке зараз хвилювало де Мореншильда — я на це сподівався, — що ще і як багато ми вже встигли піддивитися-підслухати з його беззаперечно цікавого життя.
— Це якесь непорозуміння, містере Леннон.
— Заради вашого ж блага, я сподіваюся на правду з вашого боку, бо з нашого боку це виглядає так, ніби це саме ви підбурювали його до того пострілу. Раз у раз повторюючи, який той Вокер запеклий расист та що невдовзі він стане американським Гітлером.
— Це абсолютна неправда!
Я проігнорував його вигук.
— Але не це найбільше нас непокоїть. Найбільше нас непокоїть те, що ви могли перебувати в компанії з Освальдом у його діях десятого квітня.
— Ach, mein Gott! [608] Це зовсім безглуздя!
— Якщо ви спроможні це довести… і якщо ви пообіцяєте триматися подалі від неврівноваженого містера Освальда в майбутньому…
— Заради Бога, він тепер у Новому Орлеані!
— Стуліть пельку, — наказав я. — Нам відомо, де він і чим займається. Розповсюджує прокламації «За справедливе ставлення до Куби». І якщо найближчим часом не перестане, опиниться у в’язниці. — Він дійсно в ній опиниться, і станеться це менш ніж за тиждень. Його дядько Датц, той, що пов’язаний з Марчелло, витягне Лі, заплативши за нього заставу. — Доволі скоро він повернеться в Даллас, але ви з ним не бачитиметеся. Ці ваші дрібні ігрища скінчилися.
608
О Боже мій ( нім.).
— Я вам кажу, я ніколи…
— Зазначені концесії ще можуть дістатися вам, але не інакше, як після того, коли ви зможете довести, що не були разом з Освальдом десятого квітня. Ви здатні це зробити?
— Я… дайте подумати. — Залягла довга пауза. — Так. Так. Гадаю, я можу.
— Тоді ми зустрінемося.
— Коли?
— Цього вечора. О дев’ятій. Наді мною стоять люди, яким я мушу звітувати, ці люди вельми засмутяться, якщо я подарую вам час для вибудовування собі алібі.
— Приїздіть до мене додому. Я скажу Джинні, щоб сходила в кіно з подругою.
— Маю на думці інше місце. І вам його легко буде знайти.
І я назвав йому те місце.
— Чому там? — запитав він зі щирим здивуванням.
— Просто приїздіть. І якщо не бажаєте, щоби на вас розсердилися p`e reі fils [609] Дювалює, ви приїдете туди сам, друже мій.
Я повісив слухавку.
Рівно о шостій я знову був у шпиталі, де півгодини просидів із Сейді. Голова в неї знов була ясною, і біль, як вона запевняла, був не зовсім нестерпним. О шостій тридцять я поцілував її в гарну щоку, повідомивши, що мушу йти.
609
Батько і син ( фр.).
— Та справа? — спитала вона. — Та твоя справжня справа?
— Так.
— І там ніхто не постраждає без абсолютної в цьому потреби. Правильно?
Я кивнув: «І помилково ніхто».
— Будь обережним.
— Діятиму, наче по яйцях ходжу.
Вона спробувала усміхнутись. А вийшла гримаса, бо противилася свіжостягнута шкіра на лівій половині її обличчя. Очі її дивилися мені за плече. Я обернувся й побачив у дверях Діка й Еллі, вбраних у свій найкращий одяг. Дік був у легкому літньому костюмі з краваткою-бантом і в капелюсі міського ковбоя, Еллі у шовковій сукні рожевого кольору.
— Якщо хочете, ми можемо почекати, — промовила Еллі.
— Ні, заходьте. Я вже йду. Але не балакайте з нею надто довго, вона втомилася.
Я двічі поцілував Сейді — в сухі губи і вологий лоб. А потім поїхав на Західну Нілі-стрит, де розклав перед собою речі, куплені в крамниці маскарадних костюмів і сувенірів. Довго й уважно я працював перед дзеркалом у ванній, часто зазираючи до інструкції, жалкуючи, що поряд нема Сейді, котра могла б мені з цим допомогти.
Мене не тривожила думка, що де Мореншильд може на мене поглянути й запитати: «А чи не бачив я вас десь раніше?»; я переймався тим, щоби він не впізнав «Джона Леннона» де-небудь потім. Зважаючи на його схильність до правдивості, мені, ймовірно, знову доведеться на нього тиснути. Якщо так трапиться, я хотів запопасти його зненацька.