11/22/63
Шрифт:
Перш ніж поїхати з Нілі-стрит, я обійшов навкруг огорожу бокового палісадника, де всього лиш три місяці тому Марина сфотографувала Лі з гвинтівкою в руках. Там не було на що дивитися, окрім збитої землі та кількох кущів витривалого бур’яну. Але, вже відвертаючись, я все ж таки дещо там примітив: червоний виблиск під знадвірними сходами. То виявилася дитяча тарахтавка. Я забрав її і також поклав до бардачка в моєму «Шеві», де вже лежав жучок, але, на відміну від жучка, я її собі залишив. Сам не знаю чому.
Моєю наступною зупинкою стало розлоге ранчо на Сімпсон Стюарт-роуд, де зі своєю дружиною Джинні мешкав Джордж де Мореншильд. Лишень побачивши цю садибу, я відразу ж забракував її як можливе місце для запланованої мною зустрічі. По-перше, я не міг мати певності, коли Джинні буде вдома, а коли ні, а наша суто чоловіча розмова мала відбуватися тільки сам на сам. По-друге, місце не було достатньо ізольованим. Поряд містився коледж Пола Квіна, цілком чорний навчальний заклад, де мусять тривати літні заняття. Діти не вешталися там натовпами, але я побачив їх чимало, піших і на велосипедах [600] . Недобре для моїх намірів. Залишалася ймовірність, що наша дискусія відбуватиметься на підвищених тонах. Залишалася ймовірність, що це взагалі буде не дискусія — принаймні не в тому значенні, яке подає словник Мерріам-Вебстер.
600
Paul Quinn College — заснований 1872 року священиками Африканської методистської єпископальної церкви коледж, названий ім’ям його першого директора Вільяма Пола Квіна (1788–1873).
Дещо привернуло мою увагу. Воно містилося на розгонистому передньому моріжку де Мореншильдів, де бризкалки, розсіюючи благодатні струмені, створювали у повітрі веселки такі крихітні, що їх можна було сховати собі до кишені. Рік 1963-й не був роком виборів, але на початку квітня — приблизно в той самий час, коли хтось стріляв у генерала Едвіна Вокера, — раптово помер від інфаркту член Палати представників від П’ятого виборчого округу. Шостого серпня мали відбутися позачергові вибори конгресмена на його місце.
Плакат закликав:
Якщо вірити газетам, Дженкінс саме таким і був, політиком суто правих поглядів, котрий говорить однією мовою з генералом Вокером і генераловим духовним наставником Біллі Джеймсом Хергісом. Роббі Дженкінс виступав за посилення прав штатів, за рівноправні, але окремі школи та відновлення ракетної блокади Куби. Тієї самої Куби, котру де Мореншильд називав «прекрасним островом». Цей плакат ще дужче посилив те відчуття, яке вже встигло в мені сформуватися стосовно де Мореншильда. Аматор із тих, котрі взагалі не мають ніяких справжніх політичних уподобань. Він підтримуватиме будь-кого заради цікавості або того, хто покладе йому грошенят до кишені. Останнього Лі Освальд зробити не міг — такий бідний, що церковна миша порівняно з ним здалась би вщерть напакованою, — але позбавлена всякого гумору віра в соціалізм вкупі з його грандіозними персональними амбіціями цілком забезпечували де Мореншильда першим.
Один висновок здавався очевидним: підошви бідняцьких черевиків Лі ніколи не топтали цієї галявини й килимів у цьому домі. Тут відбувалося інше життя де Мореншильда… чи одне з його життів. Я мав підозру, що в нього їх кілька, і кожне він провадить у герметично відокремленому від решти інших просторі. Але це не давало відповіді на центральне питання: чи був він настільки знуджений, що склав компанію Лі в його місії зі знищення фашистського монстра Едвіна Вокера? Я не знав його аж так добре, щоб сформулювати бодай якісно обґрунтоване припущення.
Але дізнатися мушу. Я твердо це вирішив.
На об’яві у вітрині ломбарду Френка Фраті було написано: ЗАВІТАЙТЕ ДО ГІТАРНОГО ЦЕНТРУ, і там дійсно було повно гітар: акустичні, електричні, дванадцятиструнні, а одна з двома грифами нагадала мені щось колись бачене у відоекліпі «Мотлі Крю» [601] . Звичайно, було там також доволі й іншого всякого різного мотлоху, нанесеного людьми зі зламаними життями: каблучки, брошки, намиста, радіоприймачі, інші електроприлади. Жінка, котра мене там зустріла, виявилася не товстухою, а худячкою, і замість пурпурової сукні й мокасинів вона була вбрана у слакси й блузу «Шип-н-Шор» [602] , але обличчя мала таке ж кам’яне, як і та жінка, яку я знав у Деррі, і я почув, як ті самі слова вискакують з мого рота. Недолугі, мов на держзамовлення роблені.
601
«M"otley Cr"ue» — заснований 1981 року метал-гурт знаний екстравагантними шоу.
602
«Ship’n’Shore» — заснована у 1920-х рр. сімейна фірма, яка шила якісний жіночий і дитячий одяг, бренд був особливо популярним у 1960-х рр.
— Я бажав би обговорити з містером Фраті доволі значного обсягу бізнес-пропозицію, яка стосується спорту.
— Йо? Якщо полежати та подумати, йдеться про ставки?
— Ви коп?
— Йо. Я шеф поліції Далласа Джес Каррі. Хіба ви не впізнали моїх окулярів і щелепи?
— Я не бачу жодних окулярів, ані важкої щелепи, мем.
— Це тому, що я в гримі. На що ви бажаєте закладатися посеред літа, друзяко? Зараз нема на що приймати ставки.
— Двобій Кейс-Тайгер.
— Котрий боєць?
— Кейс.
Вона пустила під лоба очі, а потім гукнула собі через плече:
— Краще тобі вийти сюди, татусю, тут у нас один живчик.
Френк Фраті був щонайменше вдвічі старшим за Чеза Фраті, але схожість все одно вбачалася. Безсумнівно, вони родичі. Якби я принагідно зауважив, що якось був робив ставку у містера Фраті в Деррі, я не мав сумнівів, що між нами поточилася б приємна розмова про те, яким маленьким є цей світ.
Замість цього я відразу ж взявся до перемовин. Чи не міг би я поставити п’ятсот доларів на те, що Том Кейс переможе у двобої в Медисон Сквер Гардені Діка Тайгера?
— Так, звичайно, — відповів Фраті. — Це так само легко, як встромити розжарене тавро собі в сраку-гепу, але навіщо б вам таке сх’тілося робити?
Його дочка видала короткий, дзвінкий регіт.
— Якого роду коефіцієнт я міг би отримати?
Він подивився на дочку. Вона задерла долоні. Два пальці стирчали на лівій руці, один на правій.
— Два до одного? Це ж кумедно.
— Таке вже кумедне життя, друже мій. Підіть подивіться п’єсу Йонеско, якщо мені не вірите. Раджу вам «Жертв обов’язку» [603] .
603
Ежен Йонеско (1909–1994) — румунсько-французький драматург, класик «театру абсурду»; «Жертви обов’язку» (1952) — улюблена автором одноактна п’єса, в кульмінації якої один з героїв убиває кинджалом детектива.
Гаразд, він мене принаймні не називає колегою, як це робив його колега з Деррі.
— Давайте трішки обговоримо це питання, містере Фраті.
Він взяв до рук акустичну гітару «Епіфон» [604] і почав її настроювати. Якийсь він був ледь не лячно моторний.
— Тоді дайте мені якусь тему для обговорення або катайте в Даллас. Там є одне місце, називається…
— Я знаю те місце в Далласі. Натомість віддаю перевагу Форт-Ворту. Сам тут колись жив.
604
«Epiphone» — заснована 1873 року в Туреччині фірма з виробництва струнних інструментів, яка у 1903 перебазувалася до США, найкращими її гітарами вважаються випущені до 1957 року, коли фірму купила конкуруюча компанія «Gibson».