11/22/63
Шрифт:
— Правильно, — відповів я. Звісно, саме ним я бажав бути, неважливо, порізане в неї обличчя чи не порізане.
Медсестра нахилилася до мене між пари переповнених квітами ваз. Кілька маргариток промелися крізь її волосся.
— Слухайте, я не звикла пліткувати про моїх пацієнтів, і якщо хтось із молодших сестер, бува, починають, я їм завдаю перцю. Але те, як з нею поводяться батьки, то неправильно. Може, я й не маю повногоправа ганити їх за те, що аж з самої Джорджії вони сюди їхали разом з батьками того психопата, але…
— Зачекайте, ви хочете сказати, що Дангіли приїхали разом з Клейтонами, одною машиною?
— Я так здогадуюся, що колись, у кращі дні, між ними усіма все було вась-вась, та й нехай, на здоров’я, але казати рідній дочці, що поки вони зараз тут, у неї, там, унизу їхні добрі друзі Клейтони якраз забирають з моргу свого сина… — вона помотала головою. — Татусь, той слова кривого не промовив, а от ця жінка…
Вона роззирнулася навкруги, аби пересвідчитися, що ми з нею, як і перше, тут самі, побачила, що так і є, і знову обернулася до мене. Її просте, селянське обличчя потемнішало від гніву.
— Вона й на мить не могла стулити свою пельку. Лише раз спитала дочку, як та почувається, а далі пішло: ах бідні Клейтони та ох бідні Клейтони. Ваша міс Дангіл трималася, аж поки її матінка не заявила, як їй соромно, бо ж це їм знову доведеться міняти церкву. Тільки тоді вашій дівчині урвався терпець і вона почала кричати їм, щоб забирались геть.
— Молодчага, — сказав я.
— Я почула, як вона лементує: «Так ви бажаєте побачити, що мені наробив синочок ваших добрих друзів?» Ой лишенько, от тоді-то і я туди побігла мерщій. Вона намагалася зірвати з себе пов’язки. А її мати… вона нахилилася поближче, містере Емберсон. З захланними очима. Їй жах як кортіло побачити.Я їх звідти витурила й позвала чергового лікаря, щоби вколоти їй заспокійливе. Її батько — мишеня зацьковане, а не чоловік — пробував вибачитися за дружину. «Вона не думала, що це так знервує Сейді», — отаке він мені каже. «Ну, — відповідаю я йому, — а сам-то ви що? Вам кицька язика відкусила?» І знаєте, що та жінка сказала, коли вони вже сідали до ліфта?
Я похитав головою.
— Вона сказала: «Як я можу його ганити, та хіба це для мене можливе? Він же колись грався у нас на подвір’ї, і був він безперечно найделікатнішим хлопчиком». Ви можете в таке повірити?
Я міг. Бо мені здавалося, що я вже був зустрічав місіс Дангіл, в сенсі цю її манеру висловлюватися. На Західній Сьомій вулиці. Коли вона гналася за своїм старшим сином, волаючи щосили: «Стій, Роберте, не біжи так швидко, я ще з тобою не закінчила!»
— Ви, можливо, знайдете її… надто збудженою, — сказала медсестра. — Я просто хотіла вас попередити, що для цього є серйозна причина.
Не була вона надто збудженою. Як на мене, то краще б була. Якщо існує така річ, як безтурботна депресія, то саме в ній перебувала голова Сейді того великоднього вечора. Утім, вона принаймні сиділа на стільці, а перед нею стояла неторкнута тарілка чоп-суї. Змарніла; її довге тіло, здавалося, губиться в шпитальному халаті, який вона, побачивши мене, щільніше на собі запнула.
Щоправда, трішки усміхнулася — тією половиною обличчя, яка була на це спроможна — і цією ж щокою обернулася до мене для поцілунку.
— Привіт, Джордже, краще я тебе так називатиму, ти не проти?
— Називай. Як ти, серденько?
— Лікарі кажуть, що краще, але обличчя я відчуваю так, ніби його хтось занурив у гас і підпалив. Це через те, що мені відмінили болетамувальне. Щоб я, бороньбо, не стала наркоманкою.
— Якщо тобі треба, я міг би з деким поговорити.
Вона похитала головою.
— Від цих ліків у мене все пливе в голові, а я мушу думати. Ну й ще, з ними важко контролювати власні емоції. Я тут була розкричалася на батька з матір’ю.
У палаті стояв тільки один стілець — якщо не рахувати приземкуватий унітаз в кутку, — тому я сів на ліжко.
— Старша сестра мене вже просвітила. Судячи з того, що вона дочула, ти мала повне право на них накричати.
— Можливо, але яка з того користь? Мама ніколи не зміниться. Годинами може говорити про те, як сама ледь не загинула, коли мене народжувала, але вона не має майже ніякого жалю до будь-кого іншого. Це брак такту, але й ще чогось також брак. Є для цього назва, але я не можу згадати це слово.
— Емпатія [580] ?
— Так, саме це. І в неї дуже шпаркий язик. За всі ці роки вона зчесала мого тата геть до пенька. Він узагалі рідко тепер бодай щось промовить.
— Ти не обов’язково мусиш з ними знову бачитися.
— Гадаю, ще побачуся. — Її спокійний, відсторонений тон подобався мені дедалі менше. — Мама сказала, що вони приберуть мою стару кімнату, а мені ж дійсно більше нема куди податися.
— Твій дім у Джоді. І там твоя робота.
— Здається, ми вже про це балакали. Я збираюся написати заяву про звільнення.
580
Здатність глибоко співпереживати чужі почуття.
— Ні, Сейді, ні. Це дуже неслушна ідея.
Вона зробила спробу усміхнутися якнайщиріше.
— Ти говориш точно, як міз Еллі. Котра не повірила тобі, коли ти їй сказав, що Джонні може бути небезпечним. — Вона ненадовго задумалась про щойно сказане, а потім додала: — Авжеж, і я також. Я завжди була дурочкою щодо нього, хіба не так?
— Ти маєш власний дім.
— Так, це правда. І виплати, які я мушу за нього вносити. Доведеться з ним розпрощатися.
— Я сплачуватиму.
Ці слова потрапили в ціль. Шокували її.
— Ти собі не можеш цього дозволити.
— Та ні, можу, — що було правдою… на якийсь період часу, принаймні. Плюс в запасі ще залишалося Дербі в Кентуккі і Шатоґе. — Я переїжджаю з Далласа до Діка. Він не братиме з мене орендної плати, таким чином нам буде легше сплачувати за твій будинок.
На краєчку її правого ока повисла і задрижала сльоза.
— Ти не розумієш головного. Я не спроможна сама себе доглянути, поки що ні. І нікого не «напрягатиму», хіба що лише вдома, там мама найме няньку, щоб допомагала мені з усіма тими бридкими процедурами. Маю бодай трохи гонору. Небагато, але щось іще залишилося.