11/22/63
Шрифт:
Я підійшов ближче до Рекреаційного центру, ніби для мене в цілому світі не існувало нічого цікавішого, але краєчком ока продовжував спостерігати за Крихіткою Морквяною Голівкою. Вона хиталася на велосипедному сидінні з боку на бік, намагаючись з’ясувати, наскільки далеко зуміє відхилитися, перш ніж перекинеться. Судячи з присохлих подряпин у неї на колінах, це вона не вперше бавилася в таку гру. На їхній поштовій скриньці не було прізвища, лише номер 379.
Я став перед щитом НА ПРОДАЖ і переписав інформацію звідти собі на газету. Потім розвернувся й попрямував назад, туди, звідки прийшов. Коли я проходив повз будинок № 379 (по протилежному боку Кошут-стрит, і прикидаючись ніби цілком поринув у свою газету), там на ґанку з’явилася жінка. І хлопчик з нею. Він відкушував від чогось, загорнутого в серветку, а у вільній руці тримав іграшкову рушницю «Дейзі», якою незабаром намагатиметься налякати свого оскаженілого батька.
— Еллен! — погукала жінка. — Злізай мерщій з велосипеда, поки не впала! Ходи в дім і візьми собі пиріжок.
Еллен Даннінг злізла з сідла, поклала велосипед на бік посеред алеї й побігла в хату, дудонячи «пий-пим, я побачив люду повний дім!»на всю силу своїх чималеньких легенів. Її руде (доволі прозаїчнішоговідтінку, ніж у Беверлі Марш) волосся підстрибувало збуреними матрацними пружинками.
І хлопчик, який виросте і напише той мученицький твір, що доведе мене до сліз, побіг за нею вслід. Той хлопчик, якому судиться стати єдиним, хто виживе з цієї родини.
Тобто якщо я нічого не зміню. Й от тепер, коли я їх врешті побачив, справжніх людей, що живуть своїми справжніми життями, виходило так, що ніякого іншого вибору я не маю.
Розділ 7
Як розповісти вам про мої сім тижнів у Деррі? Як пояснити те, яким чином я дійшов до того, що почав його ненавидіти і боятися?
Це не від того, що місто мало таємниці (хоча воно їх мало), і не від того, що жахливі злочини (деякі з них так і не розкриті) було скоєно в ньому (хоча їх було скоєно). «Все вже минулося», — сказала дівчина на ім’я Беверлі, а хлопець на ім’я Річі з нею погодився, і я їм повірив… Хоча водночас я також вірив, що нависла тінь остаточно ніколи не покине Деррі з його старим притопленим середмістям.
То відчуття наближення невдачі змусило мене його зненавидіти. І відчуття перебування у в’язниці з еластичними стінами. Якби я захотів його полишити, воно б мені дозволило (охоче!), але, якщо я залишуся, воно стискатиме мене дужче. Воно стискатиме мене, аж поки я не зможу дихати. А ще — ось де поганюча деталь — від’їзд для мене варіант поза вибором, бо я вже встиг побачити Гаррі до його кульгавості, до його довірливої, хоча й трішечки конфузливої посмішки. Я побачив його до того, як він став Гаррі-Шкряком, що кульгає по ой-вей-ню.
І сестру його я також побачив. Тепер вона стала чимось більшим, ніж просто ім’ям у старанно написаному творі, де якась безлика дівчинка любила збирати квіти і ставити їх у вази. Іноді я лежав без сну, думаючи про те, як вона чекає свого виходу на «каверзи або ласощі» у костюмі принцеси Літоосінь Зимавесна. Якщо я щось не зроблю, цього ніколи не трапиться. На неї чекає труна, і то вже після того, як вона програє довгу й безплідну битву за своє життя. Труна чекала й на її матір, імені котрої я все ще не знав. І на Троя. І на Артура, знаного як Тугга.
Якщо я дозволю цьому трапитися, я не уявляв, як сам потім зможу жити далі. Тож я й залишився, хоча це було нелегко. І кожного разу, коли я думав про те, що доведеться пройти крізь подібне знову, в Далласі, мій розум ціпенів ледь не до повного блокування. Врешті я переконав себе, що в Далласі не буде так, як у Деррі. Бо нема іншого такого місця на землі, як Деррі.
То як же тоді вам про це розповісти?
У своєму вчительському житті я звик наголошувати на простоті. Хоч у художніх, хоч в документальних творах, важить тільки одне питання й існує лиш одна на нього відповідь. « Що відбувалося?»— питає читач. « Ось що відбувалося, — відповідає автор. — Таке… й таке… а ще ось таке». Тримайтеся простоти. Це єдиний надійний шлях досягти мети чи потрапити додому.
Отже, я намагатимуся, хоча ви повсякчас мусите пам’ятати, що в Деррі реальність — це тонка кірка криги поверх глибокого озера з темною водою. А все ж таки: що відбувалося?
Ось що відбувалося. Таке. І таке. А ще ось таке.
У п’ятницю, на другий мій повний день у Деррі, я пішов до маркету «Централ-стрит». Я дочекався п’ятої години дня, бо гадав, що саме в цей час там буде найбільше народу — кінець кінцем, п’ятниця — день зарплати, а для багатьох мешканців Деррі (тут я маю на увазі дружин, одним з правил життя яких у 1958 році було «чоловіки не ходять на закупи по харчі») це означало день покупок. Серед великої кількості покупців мені буде легше загубитися. Я сходив до «В. Т. Гранта» [190] , де поповнив свій гардероб штанами з саржі й синіми робочими сорочками. Згадавши Безпідтяжка з його приятелями перед «Тьмяним срібним доларом», я також купив собі бутси «Росомаха» [191] . Дорогою до маркету я періодично буцав бордюр, доки не подряпав їм трохи носаки.
190
«W. T. Grant» — заснована 1906 року Вільямом Томасом Грантом мережа дешевих універмагів, яка збанкрутувала 1976 року, програвши в конкуренції з мережею Кресґі.
191
«Wolverine» — заснована в Мічигані німецькими емігрантами 1883 року компанія з виробництва робочого взуття, яка існує й зараз.
У маркеті, як я й сподівався, люду було без ліку, черги стояли до всіх трьох кас, а проходи були заповнені жінками, котрі штовхали поперед себе візки. Ті кілька чоловіків, яких я там побачив, носили тільки кошики, отже, я й собі взяв такий. Поклав туди пакет яблук (дошкульно дешевих) і пакет помаранчів (майже так само дорогих, як і в 2011-му). Під моїми ногами рипіла наваксована дерев’яна підлога.
А чим же саме займається містер Даннінг у маркеті «Централ-стрит»? Беві-з-греблі цього не сказала. Він не менеджер; погляд у засклену кабінку зразу за овочевою секцією виявив сивочолого джентльмена, котрий міг бути для Еллен Даннінг хіба що дідом, але аж ніяк не батьком. І на столі в нього стояла табличка з іменем М-Р КЕРРІ.
Ідучи поза задніми відділами супермаркету, повз молочну секцію (там мене причарував плакат із закликом: ВИ КУШТУВАЛИ ВЖЕ ЙОГУРТ? ЯКЩО ЩЕ НІ, ВІН ВАМ ПОЛЮБИТЬСЯ), я почув сміх. Сміх жіночий, того вмент упізнаваного характеру «ох, ви ж і пустун». Я завернув до найдальшого проходу і побачив там виводок жінок, одягнених загалом у тому ж стилі, що й ті леді у «Кеннебекській фруктовій», вони купчилися біля м’ясного прилавку. М’ЯСНИЙ ВІДДІЛ — було написано вручну на дерев’яній табличці, що на декоративних хромованих ланцюгах висіла вгорі. А нижче: ВИРІЗКА ДОМАШНЬОГО ҐАТУНКУ. А в самому низу: ФРЕНК ДАННІНГ, СТАРШИЙ РІЗНИК.
Іноді життя відхаркується такими збігами, які жоден белетрист не наважиться копіювати.
Саме Френк Даннінг особисто й доводив тих леді до сміху. Схожість між ним і прибиральником, котрому я за програмою ЗОР викладав курс англійської мови, була такою разючою, що аж лячною. Він виглядав точнісіньким Гаррі, хіба що волосся в цій його версії було майже цілком чорним, а не ледь не повністю сивим, а делікатну, злегка спантеличену усмішку тут замінював масний вищир ловеласа. Воно й недивно, що всі ці леді так збуджено тремтіли. Навіть Беві-з-греблі вважала його приязним котиком-воркотунчиком, а чом би й ні? Їй усього років дванадцять або тринадцять, але ж вона жінка, а Френк Даннінг звабник. І він про себе це добре знає. Мусили бути поважні причини, щоби квіт жіноцтва Деррі витрачав зарплатні чеки своїх чоловіків у центральному маркеті, а не в трохи дешевшому «Ей & Пі» [192] , і одну з тих причин я мав перед очима. Містер Даннінг був вродливий, містер Даннінг був одягнений у такий чистесенький, що аж боляче дивитися, білий халат (трішечки поцяткований кров’ю на манжетах, але ж він різник врешті-решт), на містерові Даннінгу була елегантна біла шапочка, яка виглядала чимсь середнім між ковпаком шеф-кухаря й артистичним беретом. Вона трішечки нависала йому над одною бровою. Ікона стилю, їй-богу.
192
«A & P» — заснована 1859 року чайна компанія, що у ХХ ст. виросла у величезну мережу бакалійних крамниць, яка в 1950-х почала занепадати в результаті антимонопольних санкцій уряду.