11/22/63
Шрифт:
— Минулого року у нас були жахливі зливи, — пояснила вона. — Лило цілий тиждень. Канал вийшов з берегів, і все в Нижньому місті — так старожили в нас називають середмістя, містере Емберсон, — все в Нижньому місті затопило. Наш підвал майже місяць залишався схожим на Гранд-Канал у Венеції. Місіс Старрет мала рацію, ті папери не можна було сюди передавати, і ніхто, здається, тепер не знає, навіщо і хто саме наказав це зробити. Мені страшенно жаль.
Неможливо було не відчути те, що був відчував Ел, коли намагався врятувати Каролін Пулен: ніби я перебуваю всередині якоїсь в’язниці з еластичними стінами. Невже мені тільки й залишилося, що вештатися по місцевих школах, сподіваючись помітити хлопчика, схожого на шістдесяти-з-чимось-річного прибиральника, котрий нещодавно став пенсіонером? Шукати семирічну дівчинку, котра змушує реготати до колік своїх однокласників? Прислухатись, чи не почую десь, як хтось з дітей гукає: «Агов, Тугго, зачекай»?
Правильно. Чужак, що тиняється біля шкіл у місті, де першим, що впадає в очі у міській раді, є плакат, який застерігає батьків щодо небезпечних незнайомців. Якщо існує такий спосіб дій, як летіти прямо на радар, це саме той випадок.
Єдине було ясно — я мушу вибиратися з готелю «Таун Хаус». За цінами 1958 року я легко міг дозволити собі жити там ще багато тижнів, але таке породжує балачки. Я вирішив проглянути приватні оголошення й підшукати собі кімнату в оренду на місяць. Я розвернувся, щоб уже повертатись до центру міста, але враз застиг.
Фа-ба-да… фа-ба-да-да-дам…
А таки дійсно Ґлен Міллер. «У настрої», мелодія, яку в мене малися причини добре знати. Мені стало цікаво, і я пішов на звуки музики.
У кінці хирлявої огорожки, що відділяла хідник Канзас-стрит від крутосхилу Пустовища, знайшлася невеличка галявина для пікніків. На ній містилися кам’яний мангал та два столики з іржавим баком для сміття між ними. На одному з цих пікнікових столів стояв портативний програвач. Крутилася велика чорна платівка з тих, що 78 об/хв.
Там, на траві, танцювали цибатий хлопець у підмотаних ізоляційною стрічкою окулярах та абсолютно розкішна рудоволоса дівчина. Молодших старшокласників ми називали в ЛСШ «твінейджерами», і саме такими були ці двійко підлітків. Але рухалися вони з грацією дорослих. Не просто смикалися, а танцювали свінгово. Мене вони причарували, але також… що? Мені стало лячно? Авжеж, але хіба що трішки. Мені було лячно майже весь той час, який я відбув у Деррі. А втім, зараз вчувалося й дещо інше, щось більше. Щось на кшталт благоговійного трепету, ніби я вхопився за вінця якогось безкрайого порозуміння. Або зазирнув (крізь тьмяне скло, відомо) всередину годинникового механізму всесвіту.
Бо вам варто знати, що я зустрів Кристі на курсах свінгу в Люїстоні, і саме під цю мелодію ми з нею навчалися танцювати. Пізніше — у наш найкращий рік: це шість місяців до шлюбу й шість місяців після одруження — ми брали участь у танцювальних конкурсах і одного разу на Чемпіонаті Нової Англії зі свінгу вибороли четверте місце (Кристі тоді сказала — «чемпіонський приз для невдах»). Ми виступали під «Бугі-черевички», трохи сповільнену мікс-версію старого хіта «КейСі & Оркестру Сонячного Сяйва» [170] .
170
«KC & the Sunshine Band» — диско-фанк-гурт, популярний у 1970-х; їхній хіт «Boogie Shoes» (1975) й зараз часто звучить по радіо як в оригінальній, так і міксованих версіях.
«Це не випадковість», — думав я, дивлячись на них. Хлопець був у синіх джинсах і майці з викотом «човником»; на дівчині була біла блузка, поли якої звисали на вицвілі червоні бриджі. Те її прекрасне волосся було стягнуте на потилиці в такий же нахабно-грайливий кінський хвіст, який завжди собі зав’язувала Кристі, коли ми виступали в змаганнях. Це так пасувало до її білих шкарпеток і вінтажної пудельної спідниці [171] .
Вони проробляли той з варіантів «лінді», що був мені відомий під назвою «пекельні вибрики» [172] . Цей танок мав би виконуватися швидко — блискавично швидко, — якщо танцюристи мають фізичну витривалість і терплячість довести його до фіналу… але ці діти танцювали його повільно, бо поки що розучували свої рухи. Кожен з них я знав наперед. Я знав їх усі, хоча жодного разу не танцював вже років з п’ять, а може, й довше. Сходяться, плескаються долонями. Він трішки хилиться вперед і брикає лівою ступнею, вона робить те саме, обоє крутять таліями так, що здається, ніби вони рухаються у протилежних напрямках. Розходяться, долоні все ще зімкнуті, і тут вона вертиться, спершу вліво, потім управо…
171
Модні у 1940—1950-х рр. яскраві кльош-спідниці зазвичай мали на подолі аплікацію у вигляді чорного пуделя.
172
Lindy Hop — джазовий танок, що народився в середовищі афроамериканців в епоху свінгу 1920—1930-х рр. і став популярним серед білих уже в епоху рок-н-ролу; «Пекельні вибрики» («Hellzapoppin») — бродвейське комедійне ревю 1938 р. та однойменний фільм 1941 р., сюжети яких пронизані скажено швидкими танцями лінді.
От лишень вони схибили у зворотному крутінні під час розходження і вона розпласталася на моріжку.
— Господи, Річі, ти все ніяк не можеш цього правильно зробити! Хух, ти безнадійний! — А втім, насправді вона сміялася. Перекинулася на спину й задивилася в небо.
— Мені так жаль, міз Скавлеть! — заскиглив хлопець верескливим голосом малого негритосика; у політкоректному двадцять першому столітті це прозвучало б ідіотським афронтом. — Моя усього лишь клишавий сільський хльопчик, але я учить ваш цей танок, поки він моя не докінчить! [173]
173
Річі звертається до Беві, немов до Скарлет О’Гара — героїні роману Маргарет Мітчел «Розвіяні вітром», дія якого відбувається в середині ХІХ ст. у рабовласницьких південних штатах.
— Скоріше я сама тебе докінчу, — гримнула вона. — Заводь платівку знову, поки я не втратила терпі… — і тут вони разом помітили мене.
То була дивна мить. Деррі ховався за якоюсь завісою — я вже отримав такий досвід з цією завісою, що ледь не в очі її бачив. Місцеві перебували по один її бік, приїжджі (такі як Фред Тумі, такі як я) по інший. Подеколи тутешні люди визирали з-поза неї, як та ж місіс Старрет, коли вона висловила роздратування щодо забраних з бібліотеки даних перепису населення, але щойно ти починав ставити надто багато запитань — і, звісно, якщо їх полохав, — вони ховалися поза нею знову.
І от, я сполохав цих дітей, а вони не сховались за ту завісу. Замість замкнутися, їхні обличчя залишались навстіж відкритими, сповненими заінтригованої цікавості.
— Пробачте, пробачте, — промовив я. — Я не мав наміру захопити вас зненацька. Просто почув музику, а тоді вже побачив, як ви танцюєте лінді-гоп.
— Намагаємосятанцювати лінді-гоп, це ви мали на увазі, — сказав хлопець. Він допоміг дівчині звестись на рівні. А тоді вклонився. — Річі Тозіер до ваших послуг. «Річі-Річі з рівчака», як то люблять мої друзі примовляти, але звідки б їм щось знати?
— Приємно познайомитися, — кивнув я. — Джордж Емберсон, — а наступне з мене само собою вискочило. — Моїдрузі примовляють «Джорожі-Джорджі пере одіж в Норджі» [174] , але вони теж нічого достеменно не знають.
Дівчина, гигочучи, гепнулась на пікнікову лаву при столику. Хлопець скинув руки вгору, ніби грає на горні, й протрубив:
— Дивний дорослий утнув забавний жарт! Вака-вака-вака! Диво– вижно! Еде Мак-Мехон, що ми маємо для цього чудового парубка? Ну, Джонні, сьогоднішній приз у програмі «Кому ти довіряєш» [175] це багатотомний комплект Британської енциклопедії плюс пилосмок «Електоролюкс», щоби усі ті томи разом усмо…
174
«Norgie» — бренд потужних пральних машин індустріального типу.
175
Ed McMahon (1923–2009), Johnny Carson (1925–2005) — актори-коміки, у 1957–1963 рр. разом вели денне ігрове телешоу «Who Do You Trust?».