11/22/63
Шрифт:
— Біп-біп, Річі, — перебила його дівчина. Попри те, вона витирала собі кутики очей.
І цим спровокувала до відродження той злощасний вереск малого негритосика:
— Мені так жаль, міз Скавлеть, не шмагай моя! В моя іще не зажило після останній раз!
— Хто ви, міс? — запитав я.
— Беві-Беві, що живе на греблі, — відповіла вона, знову заходячись сміхом. — Вибачте, наш Річі дурник, але ж я не маю виправдання. Беверлі Марш. Ви ж нетутешній, правда?
Це якимсь чином усі тут впізнавали в мені моментально.
— Атож, але ви двоє також не скидаєтеся на тутешніх. Ви перші деррійці з усіх, яких я зустрічав, котрі не виглядають… понурими.
— Йо-йо, це таки понуре-в-гузні місто, — погодився Річі, знімаючи з платівки тонарм. Той уже якийсь час знову й знов затинався на останній канавці.
— Я розумію, тутешній люд небезпідставно хвилюється за дітей, — промовив я. — Завважте, я тримаюсь від вас на відстані. Ви, дітки, на галявині, а я на хіднику.
— Щось не дуже вони хвилювалися, коли тут відбувалися вбивства, — буркнув Річі. — Ви знаєте про ті вбивства?
Я кивнув.
— Я зупинився в «Таун Хаусі». Один із тамтешніх працівників мені розповідав.
— Йо, тепер, коли все позаду, всі страшенно почали перейматися дітьми. — Він сів поряд з Беві, що живе на греблі. — А коли все те тривало, ніхто й сракою не ворухнув.
— Річі, — закинула дівчина. — Біп-біп.
Цього разу хлопець спробував на нас жахливу імітацію Хамфрі Богарта [176] :
— Але ж це правда, кралечко. Та ти й сама знаєш, що це правда.
176
Humphrey Bogart (1899–1957) — один з найпопулярніших кіноакторів за всю історію Голлівуду; грав крутих героїв.
— Все вже минулося, — обернулась до мене Беві. З лицем серйозним, як в очільника Торгівельної палати. — Вони про це просто ще не знають.
— Вониозначає всіх мешканців міста чи тільки дорослих?
Вона знизала плечима, немов кажучи «яка різниця».
— Натомість ви знаєте.
— Фактично так і є, — підтвердив Річі. Він дивився на мене виклично, проте в його очах поза підремонтованими окулярами так і сяяв той самий маніакальний гумор. На мій здогад, цей вираз ці очі ніколи не полишав.
Я ступив на галявину. Діти не кинулися з криками врозтіч. Навпаки, Беві посунулася на лаві (штовхнувши ліктем Річі, щоб і той подався), звільнивши місце для мене. Вони були або вельми хоробрими, або недоумкуватими, а втім, на дурних вони не скидалися.
А тоді дівчина промовила дещо таке, від чого мене ніби громом вдарило.
— А я вас звідкись знаю? Мивас знаємо?
Раніше ніж я встиг щось сказати, вклинився Річі:
— Ні, це не те. Це… ну, мені не знати. Ви чогось хочете, містере Емберсон? Маєте до нас якусь справу?
— Наразі так. Бажаю деякої інформації. Але як ви здогадалися? І звідки ви знаєте, що я безпечний?
Вони перезирнулися, і щось промайнуло між ними. Неможливо було зрозуміти, що саме, проте я мав певність щодо двох речей: вони відчувають мою інакшість, котра сягає набагато далі, аніж просто те, що я є чужинцем в їхньому місті… але, на відміну від містера Жовта Картка, їх вона не лякає. Зовсім навпаки: вони нею причаровані. Я подумав, що ці двоє привітних, безстрашних дітей могли б і самі мені розповісти дещо незвичайне, якби їм схотілося. Я назавжди залишився заінтригованим, що ж то могли бути за історії.
— Просто ви не небезпечний, — сказав Річі й поглянув на дівчину, на що вона схвально кивнула.
— І ви впевнені, що… погані часи… минулися?
— В основному, — сказала Беві, — я не думаю, щоб у Деррі бодай коли-небудь погані часи зовсім минулися, містере Емберсон, у багатьох сенсах це жорстоке місце. Але згодом все покращиться.
— Припустімо, я скажу вам — суто гіпотетично, — що на обрії маячить ще одна погана подія? Щось подібне до того, що приключилося з малюком на ім’я Дорсі Коркоран.
Вони скривились, ніби я вщипнув їх обох разом за такі місця, де нерви виходять ледь не на самісіньку поверхню. Беверлі обернулась до Річі й щось прошепотіла йому в вухо. Я не певен, що саме вона йому сказала, мовлено було швидко й тихо, але це могли бути слова «Клоун до того не мав стосунку». А тоді вона знову повернулася в мій бік.
— Яка погана подія? Як тоді, коли батько Дорсі…
— Не переймайтеся. Вам до того нема діла. — Настав час спитати руба. Ці двоє знають. Сам не знаючи, звідки в мене така певність, я не мав сумнівів.
— Ви знаєте когось з дітей на прізвище Даннінг? — Я перерахував по пальцях. — Трой, Артур, Гаррі й Еллен. Тільки Артура також називають…
— Тугга, — мимовіль вставила Беві, — так, ми його знаємо, він ходить до нашої школи. Ми розучували лінді, щоб станцювати на шкільному конкурсі талантів, він відбудеться перед самим Днем подяки [177] …
— Міз Скавлеть, вона такий, вона уважати, що рановправи починати добре, — пропищав Річі.
177
Упроваджене президентом Лінкольном 1863 року національне свято День подяки відтоді святкується у четвертий четвер листопада.
Беверлі Марш не звернула уваги.
— Тугга також записався на виступ. Він збирається «заспівати» під фонограму «Хлюсь-плюсь» [178] , — і вона пустила очі собі під лоба. Виходило в неї це просто чудово.
— Де він живе? Ви знаєте?
Вони знали, авжеж, але адреси не сказали. І не скажуть, якщо я не поділюся з ними додатковою інформацією. Я зрозумів це по їх очах.
— Припустімо, я скажу вам, що Тугга має значний шанс ніколи не з’явитися на шкільному конкурсі, якщо хтось про нього не подбає? І про його братів і сестру також. Ви повірите в таке?
178
«Splish Splash» — забавна пісня співака Боббі Даріна (1936–1973), хіт 1958 року, який став одною з класичних тем рок-н-ролу.