20 000 років під кригою
Шрифт:
Я вийняв флягу і почастував Бебі змішаною з оцтом водою. Ведмедиця відсвіжилася трохи і могла вже знову продовжувати путь між скелями. Нарешті ми видерлися на останню скелю. Вхід у штольню був десь за п'ятдесят метрів від нас.
Що робити далі? Ведмедиця подивилася на воду — роздивлялася, як би переплисти. Та враз відсахнулась і зміряла очима стрімку стіну, що здіймалася над нами й підпирала вузеньку галерею, по якій можна було б дістатися до входу в штольню. Бебі зважувала, чи не могла б вона видряпатися до галереї».
Я, розгадавши її думки, зняв
Тепер я легко поліз по драбині, кінець якої був прив'язаний до хребта ведмедиці. Бебі важила десь біля двохсот кілограмів, і я був певен, що вона втримає мене.
По галереї ми добралися прямо до входу в нову штольню. Хоч термометр показував усього чотири градуси тепла, з мене градом котився піт. І це не від перевтоми, а від постійного страху. Тепер нам необхідно було сісти й підживитися. Бебі теж не відмовилася — взяла в лапи порожню бляшанку й вилизала з неї жир птеродактиля. Це було їй за вечерю.
Я трохи подрімав, а коли пробудився, ми вирушили далі.
Через кілька хвилин ми дісталися до місця, де штольня закінчувалася. Прохід між авгітовими та доломітовими скелями навхрест закривав тут шар слюдистого сланцю. Тоненькі плитки сланцю лежали одна на одній, наче складені картки.
Між слюдистим сланцем може бути простір тільки тоді, коли там утвориться «гірський кришталевий підвал». Шахтарі про це довідуються, вистукуючи молотком об сланець. Деякі гірські кришталеві підвали ховають у собі величезні скарби.
Стіна моєї в'язниці при ударі молотком озвалася глухою луною. Я стояв перед суцільною скелястою масою, яка закрила вихід. Через цю масу нам не пробитися. З відчаєм обмірковував я своє становище і не бачив жодного порятунку — гадав, що, мабуть, доведеться мені стати вічним в'язнем підземелля — повернутися до льодової печери й животіти на моїх запасах харчів.
Я підійшов до входу в штольню, глянув на синє сталеве дзеркало озера, взяв у розпачі камінець і шпурнув ним на середину озерної гладіні.
Трапилось таке, для опису чого невистачить слів жодного словника.
Те озеро, як виявилося, було величезною базальтовою масою в рідкому ще стані, але готовою до раптової кристалізації.
Невистачало лише незначного поштовху, щоб порушити цю насичену масу! На це вона чекала, певно, цілі століття.
Коли мій камінець упав на дзеркальну гладінь озера, печеру осяяло сліпуче світло блискавки, яка звичайно передує процесу кристалізації, і враз довкола немов ударило тисячі громів у одну мить. Та ці громи не гуркотіли, а дзвеніли тисячами складних дзвонів, продовженням яких був вибух вулкана, що струсонув усю землю.
Перед моїми очима виринали з глибини озера шестигранні
Щойноутворені базальтові стовпи, які хвилину тому були ще рідиною, легко врізалися в тверду скелю, мов залізо у вогку глину.
Вся доломітова маса, пронизана базальтовими стовпами, від страшенного тиску й тертя заблищала сліпучим сяйвом, наче вечірнє небо під спалахами блискавиць. Базальтові стовпи в місцях стику з долеритом розпікалися й здавалися прозорими. Вся печера скидалася на розпечену зірку.
Повітря в ній так розпалилося, що в ньому мали б згинути всі живі організми.
Але те, що я й моя супутниця залишилися живими, не було дивом, а просто властивістю геологічного явища. Правда, обох нас кинуло горілиць на підлогу. На щастя, я впав на ведмедицю — інакше хвиля повітря приплюснула б мене до скелі. В гуркоті мені здавалося, що мою голову трусить ошаліла парова машина.
В наступну мить я майже осліп і зовсім знесилів.
Але раптова повітряна хвиля відкинула мене на кілька метрів у глиб коридора, і я зразу відчув, що тут тягне холодним вітерцем.
Тоді як у печері температура піднялася вище ста градусів, у коридорі було чотири градуси нижче нуля. Холодне повітря з шумом вривалося в гаряче пекло.
Звідки ж ішов цей холодний струмінь?
Я не мав сили ворухнутися, але мозок працював чітко. Мене охопила якась дивна непереборна цікавість. Хотілося бачити, як хлюпає з стелі печери вогняна злива, як нахиляються базальтові стовпи, як вони ламаються, падають і дзвонять так, немов величезні дзвони котяться зі скелі в море.
Бебі вхопила мене за комір і потягла в глибину коридора. Я спробував підвестися, та переконався, що сил бракує.
Хотів стати спиною до базальтової печери, але впав уперед, а коли повернувся обличчям до печери, то звалився горілиць. Якась сила тягла мою голову на південь, а ноги — на північ. То була взаємна дія двох повітряних струменів. З базальтової печери пашів вісімдесятиградусний жар, а з глибини коридора віяв чотириградусний холод. Нарешті я опам'ятався й ліг на спину Бебі. Трохи згодом течії вирівнялися. Бебі довелося міцно триматися на ногах, щоб мати змогу рухатися вперед.
Та звідки береться цей вітер, адже коридор перетинає стіна?
Незабаром, на мою превелику радість, все з'ясувалося.
Незвичайна сила, з якою базальтові стовпи руйнували скелі, викликала великі зміни і в сланцьовому шарі, що перегородив коридор.
Сланцьові плити, що досі лежали горизонтально одна на одній, звелися й зіткнулися вгорі ребрами, утворивши триметровий прохід. Крізь цей отвір струміло холодне повітря, що досі перебувало в спокої. Коли воно зустрілося з гарячим повітрям базальтової печери, вмить виник ураган такої сили, що назустріч йому можна було просуватися, тільки чіпляючись за кам'яну стіну.