20 000 років під кригою
Шрифт:
Лабіринт і його мешканці
Попереду мене чекало велике розчарування. Незвичайні руйнування, хоч і розбили шар, який перетинав мій шлях, але від цього сланцьові плити тільки розсунулись і перемішались, утворивши собою розгалужений лабіринт. З правого й з лівого боку, зверху і знизу зяяли провалля. Дороговказом у цьому лабіринті був тільки зустрічний вітер. Він показував, яка штольня веде до найближчого провалля. Тепер ми уже просувалися штольнями, через які я повз разом з Бебі.
Ведмедиця йшла попереду. Вона, як мешканець печер, звикла до темряви. Коли ми повзли вузеньким
Моя лампа освітила скелет чудово розвиненої тварини, яку я вже знав.
— Не бійся, Бебі, — підбадьорював я ведмедицю. — Це вже не зашкодить тобі! Перед нами скелет, який лише вдруге трапляється людині. Перший і єдиний до цього часу екземпляр зберігається в паризькому музеї. Це той славний мозезавр (mosaesaurus), що його знайшов німецький учений Гофман у мастрихтській каменоломні й назвав тварину своїм ім'ям — мозезавр Гофмана. Та мастрихтський абат подав на Гофмана в суд, запевняючи, що знахідка є допотопною твариною і належить церкві. Довга суперечка закінчилася тим, що від ученого її забрали і передали попові. Бідний Гофман так зажурився, що незабаром помер. Коли французькі революційні війська обложили Мастрихт, то геологи й палеонтологи всього світу звернулися до французького генерала й благали його не стріляти в попівську хату, бо в ній зберігається мозезавр! Французи не стріляли. Але, зайнявши місто, зажадали контрибуції — мільйон франків, або захованого абатом скелета мозезавра. Абат, звичайно, віддав скелет. Чуєш, Бебі! Ця штука, що тепер лежить перед нами, варта мільйона! Якщо б ми могли доставити її до Парижа чи Берліна, то одержали б за неї стільки срібла, скільки вона сама важить. Але ми, якщо нам пощастить, повеземо цей скелет додому, в Будапешт, подаруємо його музею, та ще й будемо вдячні за те, що його приймуть і дадуть місце. І тоді, коли хтось захотів би бомбардувати Будапешт, вся Європа протестувала б проти такого вчинку в інтересах мозезавра. Ось яка могутня це тварина, Бебі!
Скелет лежав у довгій вузенькій печері, боки якої були викладені кристалами. Був то завдовжки в тринадцять метрів ящір, з величезною головою. Хребет ящера складався з ста тридцяти хребців, а будова його хвоста була гідна подиву. Хвіст стирчав вістрям догори, наче широка пила. Від ніг ящера залишилися тільки кістки, але в камені, котрий, певно, колись був м'яким, виднілися сліди ніг. По відбитках видно, що на ногах були ще й перетинки.
А зараз цей скарб — мій, тільки як забрати його з собою? На лихо, в цім лабіринті знову закрився шлях, і я мусив повернутися назад, щоб відшукати іншу дорогу.
Неоціненною виявилася для мене моя чотиринога приятелька Бебі. Вона не потребувала нитки Аріадни, щоб знайти правильний напрям у цьому підземному лабіринті, й керувалася своїм інстинктом. А він її ніколи не зраджував.
Наш новий прохід загородила величезна, наче справжній велетень, хелонія — черепаха з довгою, мов гадюка, шиєю.
З руїн третього, вузенького темного коридора виднілася чудернацька голова ігуанадона з довгою, витягнутою вперед м'язистою шиєю. Ця тварина, певно, була предком крокодила. Озброєна вона не лише страшними зубами, але й двома прямими рогами на лобі.
Те, що я побачив у підземеллі, скидалося на справжній музей.
В сланцьових плитах виднілися відбитки листя, дерев, цілих гілляк, залишки прадавніх жуків, метеликів, рибин і птахів, летючих ящірок тощо. Хто зібрав оцю багату й різноманітну колекцію? Тут і жителі суші, і прісних вод, і морських глибин, тварини, що літали в повітрі, і наземні рослини.
Слюдистий сланець часто ховає в собі й дорогоцінні метали. Не раз я натрапляв
Я шукав повітря й води!
Печера гірського кришталю
В шарі слюдистого сланцю води не знайдеш. А в моїй флязі води лишилося всього тільки на кілька днів. Я не розраховував на таку довгу мандрівку і захопив з собою тільки дванадцять літрів води, та й ту напочатку не дуже беріг.
Та й звідки візьметься тут джерело? Хіба можливі тут опади? Наді мною царство вічного льоду. Там не виникнуть джерела, не впаде дощ, бо той лід ніколи не тане. Однак я все ж сподівався, що воду знайду. Якщо теплота мідної копальні розтопила стовпи льодової печери, то може трапитися і так, що жар новоутвореного базальту розігріє цілу гору, на її схилах розтане крига, і вода десь, певно, просмокчеться крізь скелі.
Тільки на це я, власне, і сподівався. До льодової печери я вже не міг повернутися, щоб поповнити свої запаси води, бо на моєму шляху постав базальтовий грот. А в тому гроті така спека, що через нього не пройти. Однак я не можу чекати, поки повітря суміжних печер змішається з гарячим повітрям і в усіх шарах стане більш-менш стерпним для людини. Хто знає, коли це буде? Я мушу йти вперед!
Тріщина між порушеними сланцьовими шарами спочатку вела впоперек, далі попрямувала стрімко донизу. Стіни цієї тріщини такі рівні, що спускатися по них було мені не під силу. Знову взяв я мотузяну драбину і прив'язав її до хребта Бебі, вона залишилася нагорі, а я спустився вниз. Потім ведмедиця зручно й спритно посунулася за мною й сама. Якщо буде потреба повернутися назад, то Бебі полізе з драбиною на поясі першою, а я — за нею.
Найбільше заважав мені багаж. Його доводилося волочити крізь найвужчі коридори.
Ми вже майже на двадцять метрів спустилися отак по прямовисній кам'яній стіні, а знизу все ще віяв прудкий вітер. Та як тільки ми потрапили на дно, вітер ущух. Ми опинилися у вузенькому дуплі, в якому двоє ледь-ледь могли вміститися. Звідси не було ніякого виходу.
Бебі злякано поглядала на мене, стрижучи вухами.
— Не бійся, Бебі! Біди немає! Ти чуєш, як дзвенить під ударом молотка стіна, що перегороджує нам шлях? Недалеко вже й визволення. Цю стіну ми завтра проломимо. Та спершу мусимо відпочити, бо ми не спали з тобою вже півтори доби.
Треба заснути хоч на кілька годин. Адже для нас це була потрійна ніч. Ніч сну, ніч підземелля, і полярна ніч, яка триває півроку.
Перша з цих трьох ночей минула, і я прокинувся.
В нашій опочивальні, коли ми туди прибули, термометр показував 2 градуси тепла, а коли прокинулися, температура піднялася до 10 градусів. Мабуть, від дихання гостей, що в ній спали, повітря стало задушливим. Наші легені за п'ять годин сну спожили багато кисню. Треба мерщій вирватися з цієї в'язниці. Та це виявилося не такою легкою справою, як я гадав.
Удари об стіну, яка перетнула нам дорогу, давали знати, що за нею є широкий простір. Та коли я почав розбивати її, держак кирки після кожного удару сильно бив по моїй долоні. Як виявилося потім, під слюдистим сланцем лежали кремневі маси.
Ціною великих зусиль видовбав я діру, крізь яку можна було просунути руку. Стало цілком ясно, що киркою й залізним ломом тут не відкрити шляху. Мусив я вдатися до сміливіших і рішучіших засобів — при мені були піроксилінові шашки. Одну з них я сунув до видовбаної діри. В шашці був заводний механізм, що викликає вибух у певно означений час. Ми з Бебі пролізли до шахти й причаїлися. Після вибуху покотився тупий гуркіт, який ще довго відлунював у підземеллі. Здавалося, наче скелі за скелями з шаленим грюком котяться десь у безодню.