20 000 років під кригою
Шрифт:
Але як же з паливом? Тим вугіллям і дровами, що я приніс з собою, буду лише розпалювати, а топитиму добутим з льоду м'ясом. Що м'ясо добре паливо, знали ще англійці. Вони колись у Єгипті топили муміями парові машини. А тут у мене м'яса скільки завгодно. Смачне зварю для їжі, а гіршим буду палити.
Отак розміркувавши, я причепив ліхтаря на груди й рушив розвідувати шахту з м'ясом.
Тут була таки справжня шахта! На дні печери лежала льодова галявина, схожа на велетенський танцювальний зал з блискучою дзеркальною плитою замість звичайної долівки.
При світлі ліхтаря крізь прозору підлогу я побачив великий, майже неозорий музей. Первісні
Та мене зацікавило не це зібрання рідкостей, а величезна кількість дичини.
Великих тварин я залишив поза увагою, бо знав, що м'ясо дінатерія чи амплототерія придатне тільки для гострих зубів ведмедя. Відшукавши найстрункіше із звірят — первісного оленя — я за допомогою пороху розбив льодову кору, дістався до його грудей і сокирою вирубав з них добрий шмат. Я дуже поспішав, бо голод підганяв мене.
Та все ж я не міг не зупинитися, коли під кригою запримітив добре розвиненого птеродактиля. Правда, його вигляд викликав огиду. Голова в нього, як у птаха, в дзьобі — зуби, наче в крокодила, шия, мов у бузька, тіло голе, як в англійської свині, на чотирьох ногах — пазури, з'єднані перетинкою, мов крила кажана. Літаючий жах та й годі! З первісних тварин це єдиний екземпляр, справді жирний. А без жиру печеня не смачна. Видовбав я цю тварину з льоду. Шкіра на ній тонка, наче пергамент, — її легко можна пороти ножем. На спині птеродактиля товстий шар сала. Я покуштував. Смаком нагадує щось середнє між риб'ячим жиром і зіпсованим маслом. Я сподівався, що при варінні ці присмаки зникнуть.
Кілька шматків з грудей первісного оленя посік на паливо, один шматок і кусні сала кинув у казан.
М'ясо виявилося прекрасним паливом, але гуляш з нього не вдався.
Коли я зняв покришку з казана, то мало не впав від страшного смороду. Я затулив носа й спробував проковтнути бодай маленький шматок м'яса. Але цей шматок ще й у шлунку протестував проти мого вчинку. Проковтнути ще хоч шматочок я не наважувався. Я потрапив у становище тих, що зазнали корабельної аварії й ладні скоріше померти від спраги, ніж пити воду з моря.
Треба пошукати в цьому великому музеї пташиного м'яса. Хоч птахів у допотопні часи жило дуже мало, але ті, що були, справді варті того, щоб їх звати птахами.
Коли б я міг знайти одного тільки діорніса, то його м'яса вистачило б мені на цілий рік. У Лондонському хірургічному музеї є скелет цього птаха у вісімнадцять футів висотою. От якби знайти такого!
Довго блукав я в печері, але знайти не міг нічого і вже навіть почав думати, що під час землетрусу, який перебудував увесь світ, жодна перелякана пташка не забігла до печери. Та випадкова знахідка переконала мене в протилежному.
Під льодом я помітив яйце.
Але чиє? Схоже воно на великий гарбуз. В шість разів більше за страусове. Видовжений бік яйця — бурий, із зеленуватими плямами. Воно було більше за яйце епіорніса, яке зберігається в паризькому музеї, а в те яйце, що зберігається в Парижі, вмістилося
Чому ж яйце не розбилося в льоду, хоч повідь принесла його сюди здаля?
На це запитання відповіло саме яйце, коли я викопав його з-під льоду. Обухом сокири я ледве зміг розбити його шкаралупу. Вона була чотири міліметри завтовшки, до того ж ще й пружна.
В шкаралупі лежала тверда сироподібна маса. Я покуштував її — непогана. Адже відомо, що в древніх китайців улюбленими ласощами були яйця, що пролежали три роки в землі і за цей час перетворилися в тверду, немов сир, масу. Таке в Китаї могли їсти тільки багачі.
Знайденим яйцем мені можна було живитися довгі місяці.
Коли тут є яйця, то, можливо, десь недалеко й птах знайдеться. Розміркувавши так, я поновив розшуки.
Якось спало мені на думку наблизитися до величезних льодових бурульок позаду печери. Коли сяйво моєї лампи освітило цей закуток, я побачив, що між льодовими стовпами стоїть, наче величний привид, діорніс — з піднятою головою, високий, на повні гри сажні, птах.
Рятуючись від потопу, він виповз на високу скелю і стояв тут, короткокрилий, цибатий, не рушивши з місця, аж поки льодові бурульки не оточили його з усіх боків.
Це було дивне створіння: на ногах — по три пальці, стегна товщиною з людські, все тіло обросло довгою чорною щетиною, твердою й товстою, мов дріт. На шиї та голові — кучерява біла шерстка. Над дзьобом стирчить наріст м'яса, що тягнеться, як гребінь шолома, аж на череп.
Але мене найбільше зацікавили його груди — в п'ять футів завширшки. Які шматки печені можна з них викроїти!
Та дістатися до цих грудей було нелегко.
Крижану споруду з бурульок можна порушити, лише діючи дуже обережно. Вона схожа на вежу готичної церкви, що побудована шпилями донизу, і тут необхідно розрахувати так, щоб не зачепити жодного з стовпів, бо ціла будівля зважиться на мене і мені доведеться чека ти десять або двадцять тисяч років, поки хто-небудь відкопає мене.
Тут не допоможе мені навіть порох — працювати можна тільки кайлом і ломом. Треба пробити таку щілину, крізь яку можна було б відрубати з грудей діорніса невеличкий шматок, щоб хоч покуштувати, чи годиться воно для їжі. Навіщо марнувати сили на відкопування цілого птаха, коли мені необхідно тільки пересвідчитися, чи буде з нього користь. Удари кайла об величезні льодові стовпи давали такий звук, немов били в московський Цар-Дзвін. А коли цей звук відлунював від льодових скель, то здавалося, наче хтось лещатами стискує мій мозок і прискорює темп биття мого серця.
Нарешті я добрався до грудей діорніса. М'ясо було не таке остисте, як у первісних ссавців. І от з шматком м'яса і з яйцем я поспішив до своєї кухні.
Вимивши казана водою з розтопленого льоду, я посік у нього м'ясо діорніса і розпалив огонь шматками оленятини.
Коли казан нагрівся, я зняв кришку і почав з тривогою нюхати. Запах був приємний, апетитний — нагадував запах смачного гуляшу.
Взяв я ложку і, смакуючи заздалегідь, проковтнув перший шматок. А проковтнувши, почав підстрибувати та витанцьовувати, мов дикий індієць. Шмат м'яса був такий на смак, наче його варили у воді з хініном.