20 000 років під кригою

Йокаи Мор

Передо мною лежали мільйонні скарби.

Коли б гора Ціхі була на п'ятнадцять градусів ближче до екватора, то через двадцять років у тій долині, що простяглася надо мною, красувалося б казкове місто, схоже на те, що його збудував колись біля Тагіла колишній кріпак — коваль Микита Демидов.

Але мене ці мільйонні скарби не тішили: ця печера — моя нова в'язниця.

В цьому казковому палаці мене зацікавила лише темна щілина в голій діоритовій скелі напроти, через яку я сподівався знайти дорогу. Дорога та повинна мене кудись вивести!

Із штольні я легко спустився в печеру. Вниз аж до галереї тягнулися напівпрозорі маси. В них я упізнав брили

халцедону. Де-не-де вони мали форму грона, місцями мішалися з агатом.

Щоб обійти навколо палац, не треба було докладати зусиль. Я міг видряпатися на малахітові скелі, міг стати на велетенському мідному престолі. Тільки до тієї діоритової скелі напроти не було жодної стежки.

На дні провалля передо мною лежало озерце, і до діориту я мусив добиратися тільки через нього. Але це озеро було заповнене розчином мідного купоросу. Воно відблискувало темносинім кольором, і в тихому, безвітряному просторі, при сяйві магнію, озерна гладінь здавалася чорним дзеркалом. А коли я кинув у нього камінь, здалося, що то бризнула не вода, а талий сапфір поплив колами хвиль, відблискуючи синім індиго.

Досить було тільки спуститися до цього озера, і я міг би легко перейти бродом до самої скелі на другому боці. Та не знаю чому, але я не мав бажання фарбувати свою шкіру в синій колір.

Необхідно було подбати про якесь знаряддя для переправи.

Та з чого ж зробити пліт? Дерева немає. Саме лише каміння. А чи можна на кам'яному плоті спускатися на воду? Правда, це не вода, а тільки розчин мідного купоросу, на поверхні якого й сланцьова плита попливе, мов звичайна дошка на воді.

Камінці-світлячки

Знахідка азбестового шару нагадала мені, що там, де азбест залягає тонким шаром, звичайно можна знайти й інші породи азбестових кристалів. Між ними має бути і так звана «гірська пробка». А «гірська пробка» — такий легкий мінерал, що добре плаває на воді.

Я пустився на розшуки.

Невдовзі помітив тоненький азбестовий шар — наче шовкове полотно. (Які гарні вогнетривкі сорочки були б з нього! Колись, певно, до цього дійдуть). Потім знайшов покритий малахітом шар. Коли розкопав його, то під ним виявився вапняк, а у вапняку — мільярди решток дрібних слимакових шкаралупок, які блищали перламутром. Під цим вапняком я й відшукав легеньку азбестову породу «гірську пробку».

Взяв кирку, щоб звільнити «гірську пробку» з-поміж крихкого вапняку. Робота була не легка, бо під вапняком стелився ще й шар голубуватосірої глини, а в ній теж повно черепашнику.

Коли б мене не засліпила радість, що я знайшов шар «гірської пробки», то, певно, мені спало б на думку, що тут може критися небезпека, і я, звичайно, копав би обережніше. Однак, забувши про будь-яку обережність, я гарячково взявся довбати глиняний шар. Це призвело до того, що під час одного сильного удару кирки моя шахтарська лампа вмить згасла і я знепритомнів.

У глині, з великою кількістю слимакових залишків, утворюються вуглекислі гази. Коли людина необережно розкопає такий шар, її повалить задушливий газ.

Певно, тут мені був би й кінець, коли б не настигла допомога.

Отямившись, я почув, що хтось немов терпугом тре моє обличчя і чхає мені прямо у вічі. Спочатку майнула думка, що це сон. Потім я розплющив очі й побачив, що це дійсність. То була моя добра Бебі. Її шорсткий язик та чхання привели мене до пам'яті. Важке задушливе повітря стелилося

долі, але ведмедиці воно не зашкодило так, як мені. Вона почала лише чхати, і це розігнало довкола мене вугільну кислоту, якої, певно, я вдихнув надто багато. Вірна тварина побігла за мною і шукала доти, доки не знайшла. Коли б не ведмедиця, я був би загинув. А зараз я підвівся, закашлявся і почав страшенно чхати, потім обійняв Бебі і щиро поцілував. У відповідь вона лизнула мене в шию так, що навіть кров проступила на моїй шкірі.

Але, поцікавитесь ви, як я міг усе це бачити? Адже я казав, що моя лампочка згасла!

Правда, згасла. Та все ж таки, на мій подив, довкола було видно — передо мною, в скелястих стінах, холодним сяйвом світилися камінчики.

Так світить трухляве дерево або світлячки. Але й цього скупого світла було цілком досить, щоб розгледіти контури навколишніх предметів.

Такі камені називаються «світлові магніти». Досить їм лише п'ять хвилин побути на сонці, як вони починають світитися в темноті. Та не тільки сонячне проміння, але й світло потужної лампи так само впливає на це каміння — камінці-світлячки вбирають у себе світло, а потім у темряві випромінюють його. Цього разу причиною випромінювання послужило світло дроту з магнію. В той момент ці камінчики були для мене дорожчими за всі діаманти світу. Без них я не втрапив би, куди йти, і, мабуть, не знайшов би свого клунка та своєї куртки. Починаючи роботу, я десь кинув її, в ній були мої сірники. Отож, розшукавши клунок і куртку при блідому світлі камінця, я мерщій запалив шахтарську лампу.

Бебі зраділа страшенно. Вона вишкіряла в посмішці зуби і мордою тикалася в мої ребра. В неї вистачило розуму для того, щоб відійти далі від отруєного повітря, яке змушувало її чхати. Здершись на високу малахітову скелю, вона з цікавістю стежила звідти за мною.

Далі я працював уже обережніше. Довгим залізним домом я на відстані ворушив глиняні шари, випускаючи звідти отруйні гази, що одразу ж осідали на землю й розпливалися в повітрі. Добре попрацював годин з шість, поки мені вдалося добути з-під глини й вапняку шість плит «гірської пробки» діаметром у півтора метра і товщиною в двадцять п'ять сантиметрів кожна.

Для певності я провів дослід: кинув шматок завбільшки з долоню в озеро, і він одразу ж сплив на поверхню, наче кусок деревини. Після цього мені лишилося тільки скласти й зв'язати докупи добуті мною плити.

Знайшовши на кам'яному березі придатне для спуску місце, я пустив звідти пліт на воду. Пліт спокійно заколихався на поверхні синього озера.

Я не так турбувався про себе, як про те, чи зможу на плоту перевезти все необхідне для подальшої роботи.

Свого клунка я поклав на середину плоту — важив він десь близько двадцяти п'яти кілограмів. Під цією вагою пліт лише на сім сантиметрів занурився у воду. Отже, коли я стану сам та ще візьму залізний лом та кайло, то разом це становитиме десь біля сімдесяти п'яти кілограмів, і пліт буде здійматися над поверхнею води на шість сантиметрів. Хоч і небагато, проте досить!

Але Бебі я ніяк не міг узяти з собою. Довелося пояснити їй, щоб спокійно чекала мене — я незабаром повернуся. Вона заспокоїлася і лягла, схиливши голову на передні лапи.