Афера на віллі

Чагровська Лариса

Геник кивнув.

— Я розумію, про що ви. І не ображаюся. То ви говорили про Лідію?

— Ні. Я мав на увазі Яну.

— Припустима помилка. Я сам постійно забуваю, що вона лише моя кузина. А у вас хороший смак, Ігорю. З трьох дівиць вибрали найкращу. Тільки їй подобається Дмитро.

— Я це помітив, — Ігор подумав було, а чи не поговорити з Євгеном про те кляте парі, однак не наважився. Якось воно незручно, скидається на бабські плітки… Та й хтозна, чи не сприйме

Яна таку чоловічу бесіду, як зневагу до неї, коли про все дізнається. Тому Ігор лише зауважив:

— Хочу вірити, що Діма оцінить, як йому пощастило.

Геник знизав плечима.

— З вашого тону роблю висновок, що Дмитро вам не подобається, — уточнив Ігор.

— Так. І зовсім не тому, що я не байдужий до Яни. Просто цей модельний хлопчик — якесь марне створіння. Користі від нього жодної. Хіба дівчат зводити вміє… А такі люди мене завжди дратують.

— То ви теж мізантроп?

— А хто ще отримав цей почесний титул?

— Андрій… не пригадую, як його по-батькові. Банкір.

— Так, авжеж, — Ігор на мить опустив очі. — Що ж, така назва надто пишна для мене. Я просто не люблю людської глупоти й жорстокості. Та, як і всі, мушу миритися з ними.

— Щось мені підказує — ви не будете миритися з тим, що вас не влаштовує.

Ігор зітхнув і сумно промовив, — світ не переробиш.

— Я не заважатиму? — Янине запитання перервало розмову чоловіків.

Увійшовши, Яна обігнула Євгена, що закляк на порозі, і повернулася до Ігоря.

Свіжа, як росинка, гарно зачесана, у простій білій сукні, розшитій волошками точно під колір її очей, вона здалася Ігореві схожою на весну. І прекрасною, як наречена…

Зненацька Ігор абсолютно точно зрозумів, відчув, що одружиться з цією дівчиною. І думка про одруження вперше за все життя не злякала його.

Він одружиться з нею не тому, що хоче її захистити, не тому, що жаліє і навіть не тому, що захоплюється нею — а просто тому, що кохає її.

— Яно! — першим оговтався Геник. — Оце так! Виглядаєш фантастично. Діма буде у захваті.

І споглядання — це все, на що він може розраховувати, подумки закінчив фразу Ігор.

Яна ж на слова кузена кивнула, як цариця, що милостиво приймає підлабузництво підданих, оглянула стіл і похвалила Ігоря.

— Ви прекрасно впоралися.

— Мав прекрасний стимул.

— Це який?

— Ваші теплі слова.

— Ну, зі слів каші не звариш.

— Неправда ваша, Яночко. Слово вбиває і лікує. Зваблює і навчає. І ніколи не зраджує. Кому це не знати, якщо не вам?..

— Так, слова важать багато, згодна, — Яна чомусь посмутнішала, перш ніж додати, — але не більше за справи.

Потроху кухня

заповнилася людьми. На чолі стола спочатку сів Євген, але потім поступився місцем знервованій Віті. Її очі метали блискавки, а сама вона була, мов на голках — Джемал та Ліда досі ще не повернулися.

— Де це можна стільки лазити? — голосно перепитувала Віка ледь не щохвилини.

Після кожного такого запитання Андрій намагався якось її заспокоїти, — Вікторіє, ви ж розумна жінка, не треба хвилюватися. Повернуться. Ми ж не на Місяці.

Але Віта не зупинялася, раз у раз повертаючись до свого запитання про відсутність її кавалера та її сестри.

Масла до вогню підлив Дмитро.

— А що такого? Діло молоде, — хіхікнув він, пожираючи вже третій шмат Яниного пирога з вишнею та збитими вершками, за який і не подумав подякувати. — Трави в полі високі, кущі у лісі густі…

Не встиг Дмитро договорити, як рипнули кухонні двері і на порозі з’явилося дві пропажі.

Ліда розчервонілася, її щоки нагадували маки, а сама вона виглядала схвильованою і щасливою.

Джемал був таким, як завжди — стриманим і впевненим, трохи напруженим.

Перепросивши за запізнення і за те, що змусили Євгена хвилюватися, він відсунув стілець для Ліди, а потім і сам сів за стіл.

Віта, незважаючи на Андрія, який намагався втримати її, але без особливого успіху, сердито вирячилася на парочку, і закричала:

— Де ви були?.. Відповідайте! Я тут ледь не збожеволіла!

— Ледь? — Джемал відправив до рота шматок пирога. — Смакота! Пальці можна проковтнути. Вітусю, ти маєш до мене якісь претензії?

Віта повагалася, перш ніж видихнути:

— Я за тебе хвилювалася, дурню! Та припини мене смикати! — це стосувалося Андрія. — Місця собі не знаходила.

Від такої різкості Андрій зніяковів. Спочатку хотів щось сказати, але передумав. Віка йому подобалася, та її поведінка була аж надто грубою. — Дивне поєднання вроди і грубості.

Натомість Джемал рішуче продовжив розмову з Вікою.

— А я й не знав, що ти вмієш хвилюватися. І ти що вважаєш, що від Ліди мені загрожує якась небезпека?

Віта грюкнула чашкою об стільницю так, що рештки чаю вихлюпнулися на скатертину.

Джемал звів брови, — у цьому вся наша Віка, — прокоментував він, — завжди думає про тих, хто після неї пратиме…

— Облиш свій дурний сарказм. Ти — мій наречений.

— Уже ні.

— Т-а-а-к?… — одночасно з Джемалом не то запитально, не то ствердно мовив Андрій.

— Себто як, ні? Що це значить?… — різко розмовляючи з Джемалом, не звертала уваги на Андрія Вікторія.