Афера на віллі
Шрифт:
— Що це з Демом? — стурбовано запитала Яна, спостерігаючи за поведінкою собаки.
— Могилу комусь риє, — реготнув Діма. — Гробар…
— Біда, коли язик поперед розуму біжить, — не втримався Ігор. — Такий господарю і без заступу яму вириє…
— Ось не треба мене лякати, — відмахнувся Дмитро. — Давайте ліпше вибиратися з цих катакомб. Влаштуємо пікнік там, під сонцем, відпочинемо культурно, вип’ємо… Що його баньки лупити на різні скелі та бурульки!
— Що за вишукана мова, Дмитре, — іронічно
— А я, — зненацька вступила Ліда, — дуже вам вдячна, Ігорю. Я отримала море задоволення. Це ж треба, навіть не очікувала!
— Мені теж сподобалося, — додав Джемал і виразно глянув на Ліду.
— І мені, — докинув Геник, не дивлячись на Аню.
— А про мене вже й нема що казати, — підтримав захоплення печерами Андрій, який не відходив від Віки. — Давно такої краси не бачив, хоч і більше, ніж півсвіта об’їздив.
— Що ж, відсоток задоволених печерами зростає, — весело підсумував Ігор. — Але й пікнік — святе діло. На природі, поміж трав — утіха для душі. Тому підтримую Дмитра. Тут ми все побачили. Можемо повертатися.
— Ну то йдемо вже, — озвалася Віта, аби щось сказати. — Мені тут нудно.
Дмитро багатозначно глянув на Антона.
— У хід пішла важка артилерія.
Пікнік між трав дуже швидко перетворився на справжнісінький банкет — з плетеними кошиками, повними усіляких смаколиків, лляними серветками, порцеляновими тарілками та срібними виделками. Організував це безумство Євген, за що й дістав від Яни на горіхи.
— Ти, брате, збожеволів, чи що? На ті гроші, які ти на вітер кидаєш, усіх моїх учнів можна рік годувати, як мінімум. Я очам своїм не повірила, побачивши посеред поля фургони «Порохової Вежі». Ніколи не знала, що цей ресторан обслуговує на виїзді.
— А він і не обслуговує, — Геник потягнувся за яблуком. — Просто я захищав його засновника і тепер той дядько — мій боржник.
— Він і справді був невинним?
— Яка різниця? Його виправдали.
— Яно, вина річ відносна, — підтримуючи Євгена, додав Андрій.
— Що ж, вичерпні відповіді, — зітхнула Яна, споглядаючи, як буйно веселиться Діма.
Здавалося, що її вірний лицар геть забув про існування прекрасної дами. Він дедалі ближче підсовувався до Віти, раз у раз наповнюючи тій келих, а з іншого боку Вікторії підливав Андрій. Дмитро щохвилини виголошував дивні тости, а якщо й позирав на Яну, то відчужено і ніби трохи сердито. Від цього позирку дівчині робилося зимно.
Ігор же, як на гріх, геть на неї не дивився, захопившись бесідою із Джемалом. Усім було дуже весело — усім, крім Яни.
— Давайте вип’ємо за вічну любов! — продзвенів кришталем Вітин голосок.
— Геніально, — підтримав Віку все ще захоплений Андрій.
— І за вічну дружбу! — долучився Діма.
Ігор перервав свою розмову, налив собі трохи кагору — на
— І за останнього романтика!
— Ви п’єте за себе? — трошки іронічно, але лагідно мовила Яна.
— Та з чого ви взяли, що я — романтик?
— Я не знаю… Ні з чого не взяла. Відчула просто. Ми на одній хвилі… Це як у О’Генрі — споріднені душі.
— Злодій та обиватель? — у відповідь усміхнувся Ігор.
— Аякже, пам’ятаю. Що там їх єднало? Високі душевні пориви, чи не так? — втрутився у розмову Діма.
— Ні, всього лише ревматизм.
— Ой, не треба про хвороби, — перебив Ігоря Андрій, вочевидь, пригадавши щось своє. — Ліпше поговоримо про чарівних жінок. А ще краще вип’ємо за них. За вас, Вікторіє! І нехай у вашому житті будуть тільки перемоги!
— Дякую. Так приємно, — прощебетала Віка, опускаючи голівку на плече банкіра.
Джемал зірвався на рівні ноги і з висоти свого зросту звернувся до Ліди:
— Не бажаєте прогулятися? Я маю дещо вам сказати… віч-на-віч.
Ліда підвелася, стряхнула з джинсів кілька травинок і кивнула.
— А чому б і ні.
Віта скреготала зубами, проводжаючи парочку злим поглядом, але так і не відірвала голову від Андрієвого плеча.
Ігор допив свій кагор і замислився.
Дем, тонко відчуваючи настрій хазяїна, ліг поруч, поклавши голову на передні лапи. Вигляд у пса був рознещасний.
Ігор сильно підозрював, що й сам виглядає точнісінько так. Він розмірковував над тим, як пояснити Яні, що насправді діється навколо неї, і не вразити її, не знищити неймовірне світло в її душі.
Виходу, здавалося, не було. Або промовчати, або поранити Яну відвертістю. Варіант із ситими вовками та цілими вівцями не проходив, як не крути. Ігор усвідомлював, що для Дмитра Яна значить менше, ніж нічого. Це навіть не дешева інтрижка з доступною дівицею, яка добре знає, що робить. Ні, це тонка єзуїтська гра на романтичних почуттях…
Поведінку ж Віти він не міг ані пояснити, ані пробачити, ані сприйняти відсторонено. Сестра, нехай і в других, але ж сестра — оком не кліпнувши, підбиває рідню на те, що, напевно, завдасть їй болю, а може, навіть зруйнує життя — і тримається так, наче подвиг чинить!.. Чи є межа людській жорстокості та ницості?
Ігор глянув на Яну і відразу ж відвернувся. Дівчина сміялася, червоні від кагору вуста так і просили поцілунків… Вона — диво. Таке наївне і чисте. Бажання негайно відкрити Яні очі на її оточення та реальні плани Діми щодо неї дедалі міцнішало, проте й боролося зі страхом, що вона не повірить. Урешті-решт Ігор вирішив зачекати. Хай там як, та він нікому не дозволить принизити Яну. Вона на це не заслуговує.