Афера на віллі
Шрифт:
Андрій вирішив зупинитися. День, що для нього почався так гарно, закінчувався ненайкраще, але добре, що це був лише один день. — Шкода, красива жінка…
Далі стосунки з’ясовували тільки Вікторія і Джемал.
— Те, що я мав честь запропонувати Ліді руку і серце. І вона прийняла мою пропозицію.
— Що ти сказав?
— Ти прекрасно мене чула. А я добре тебе бачив.
— Коли? — пальці Вікторії, що вчепилися в край столу, побіліли, мов картопляні хробаки. — І що саме ти бачив?
— У печері, поки Ігор за мотузками ходив, як ви з Андрієм цілувалися.
—
— Я не насмілився вам заважати, — Віта плакала, але Джемал, що, певно, знав ціну її сльозам, залишався спокійним. — Ви так завзято радилися щодо акцій… чи ще чогось… так занурилися у фінансові глибини — я розумів, що буду зайвим.
— Ти… мерзотник… облудник… вилупок, сучий син! — у Вікторії починалася істерика. — Як ти посмів так зі мною обійтися! Як ти наважився знехтувати мною! А ти, — біле личко Віти взялося багряними плямами, і вже не здавалося аж таким чарівним, коли та накинулася на Ліду, — певно, думаєш, що перемогла? Ти мене зрадила, чуєш? Як ти могла? Добре, він, це мужик, що з нього взяти… Але ти, моя сестра! Моя рідна сестра! А Джемалові відомо, що це я попросила тебе зайнятися ним, доки… одним словом, що це — моя ідея?
— Так, відомо, — відказав Джемал. — Від самого початку. Що ж, Вікусю, тобі немає на що нарікати. Усе йде за твоїм планом, чи не так?
Ліда знітилася. Було видно, що вона відчуває провину, та, перш ніж вона встигла щось заперечити чи почати виправдовуватися, заговорив Ігор.
— Важко втрачати не Джемала, а омріяне багатство, правда ж?
— Не розумію, про що ви, — усе ще ридаючи, Віта спробувала вдати обурення. — Та від вас нічого, окрім капостей, я й не чекала. Мабуть, свої дії та думки на мене проектуєте! Усі чоловіки однакові. Та якщо вчинок Джемала ви вважаєте гідним чоловіка, то про що ми сперечаємося?..
— А в нас із вами суперечка? — тепер була черга здивуватися Ігореві. —Тоді пропоную змінити тему. Поговоримо про жінок, які, маючи нареченого, ще й далеко не бідного, на його очах заграють з іншим, ніби багатшим…
— Ніби? — на обличчі Вікторії вималювався велетенський знак запитання і здавалося вона зараз зомліє. — Але ж… хіба Андрій…
— Дамо спокій Андрієві. Він, як усі ми грішні, небайдужий до жіноцтва. Але окремі екземпляри жіноцтва — ті, що заручені — мали б пам’ятати про наречених. Ні? Бо для чого тоді тин городити?
— Та замовкніть ви врешті-решт! — загорлала Віта. — Ви мені набридли! Хто ви такий, щоб повчати мене?! Яке право маєте мені докоряти? Я не заслужила такого ставлення! Не зробила нічого поганого! За що мені це?
— Боже мій, — ніби розгублено мовив Ігор, — ви й справді у це вірите. Неймовірно, але факт. Віко, ви хоч раз у руках Біблію тримали?
— Ні. Навіщо?
— Бо там чимало цікавих речей. Прописні істини, звісно, проте від повторення вони не перестають бути істинами… Зокрема, там сказано: «якою міркою міряєте, такою і вам відміряють». За що ви докоряєте Ліді? Вона повелася з вами так, як ви поводитеся з сестрами. Око за око — Старий
— Що тут відбувається? — не витримав Євген. — Ігорю, ви, звісно, гість у моєму домі, однак цьому легко дати раду. Не прийміть це за погрозу, але я маю враження, що ви безпідставно ображаєте Вікторію.
— Безпідставно? Ви помиляєтеся. Чого-чого, а підстав для таких висновків у мене більше, ніж досить. Я не сказав жодного слова брехні чи наклепу.
— Тоді, — Геник потер скроні пальцями, немов тамуючи головний біль, — я вимагаю пояснень.
— На жаль, не можу вам їх надати. Вимагайте пояснень у Вікторії та Дмитра.
Яна смикнулась — щось тривожне промайнуло в душі.
Діма, сьорбаючи, пив чай і ні на кого не дивився.
Запанувала тривожна тиша — та, що завжди буває перед бурею.
— Щось я нічого не розумію, — розірвала тишу Анна. — Загадки якісь, ребуси… Можна ясніше?.. Віто… що з тобою?
Вікторія зблідла мов стіна. Мозок розвалювала одна-єдина думка: він усе знає, усе… Довбаний сільський Ромео… Зараз він її викаже, і тоді усьому кінець. Навряд чи банкір зрадіє, почувши про таку її поведінку, а Джемал… його вона щойно втратила. Треба щось робити, промайнула інша, рятівна думка, якось загасити цей скандал.
Віта глибоко зітхнула, мов перед стрибком у воду, і, як могла, недбало, хоча голос тремтів та зривався, процвірінькала:
— Мабуть, ви маєте рацію, Ігорю. Я занадто різко повелася… дуже гостро все це сприйняла… та, погодьтеся, мене також можна зрозуміти. Наче грім з ясного неба, Ліда і Джемал… і так скоро домовилися… Я, звичайно, бажаю їм щастя… Великого щастя… Та важко чекати, що я радітиму від цієї новини.
— Так, вас можна зрозуміти, Віко, але для цього треба бути такою ж безпринципною особою, як ви.
— Ну ось, — похмуро зауважив Євген, — нашого гостя ти не переконала. І мене теж, хоч, визнаю, експромт вийшов непоганий. А тепер спробуй ще раз, і — правду. На рахунок «три» — що тут відбувається?
— Мене покинув наречений.
— Це всі чули. А до чого тут Дмитро і твоє ставлення до сестер?
— Ну… я… — Віка завертілася, мов муха в окропі, — ти… пам’ятаєш нашу розмову про рибалення?
— Ні, — відрізав Євген.
— Як це «ні»? Ти ще казав мені, що я промахнулася, що могла б зловити справді крупну рибину, і навіть підказав одне рибне місце. Я всього лиш взяла до уваги твою пораду. А мотиви моїх дій нікого не обходять!
— Он воно що… — з полегшенням промовив Геник. Тепер і він пригадав ту напівжартівливу бесіду, де сварив сестру за корисливість і трохи підшпилював її, розпалював азарт. Вогнище вийшло, нівроку… Але з Вітою інакше не буває. І в одному він був згоден з нею — те, що вона клеїлася до банкіра, стосується тільки її. У такт своїм думкам Геник кивнув головою.
— Вікторія має рацію — це її особиста справа. Або наша, сімейна, якщо вам завгодно. І вам, Ігорю, при всій моїй повазі, нічого втручатися у родинні стосунки. Це поганий тон.