АМтм
Шрифт:
— Павел.
— Вєжинов? — зіронізував я, але він не зрозумів гумору.
Те, що діялося надворі, обходило мене все менше, бо виявилося, що, втікаючи, я таки згубив торбу (зісковзнула з плеча), а сам по собі, без нотатника й Загіра, я не являю жодної цінності. Та навіть бритви, — щоб зробити сеппуку, як кожен порядний чоловік, — вже не мав.
І що мені тепер той вовк? Здохлятина, не більше.
Тому перед ганебним (бо природним) сконом я вирішив іще натерти паркет у помешканні Наталки й Ростика. (Не буду переповідати, як добирався назад, на батьківщину: попутки, крадені мопеди, жодного Harley Davidson і нарешті трускавецька електричка, з якої мені таки довелося зіскочити «задом і назад»: подумки я поблагословив бородату провидицю.) Наталка зустріла мене без жодного докору, швидко згорнула килим і вручила пляшку рафінованої олії. Не зовсім певен того, що роблю, я вилив добру половину пляшки на підлогу. Дивно, мені здавалося, в цьому домі застосовують сучасніші засоби для паркету. Але слово ґаздині — закон, і в минуті олії вже було по кісточки. Я трохи переймався килимом, але до нього, згорненого в кутку, олія не доплила, зупинившись за півкроку. «У цьому, мабуть, перевага традиційних засобів», — подумалося.
— Наталю, слухай, а далі що робити? — запитав я, підкочуючи штани.
Моя кума критичним поглядом окинула залиту підлогу й відповіла:
— Нічо', зараз повернеться Ростик, він скаже.
Зненацька ми побачили, як зі щілин у паркеті лізе всіляка нечисть: здоровенні жуки, саламандри, сколопендри, хробаки.
— Чорт, доведеться викликати санстанцію, — як завжди спокійно прорекла Наталка, й у двері задзвонили.
Це був не Ростик і навіть не санітари, а ціле кодло наших друзів, останнім з яких виявився Павел.
— О, знайомтеся! — вигукнув я. — 3 цим хлопцем ми запізналися на відпочинку.
Друзі без особливого ентузіазму сприйняли новину, а Павел, як виявилося, привіз мені пакет від Петри. У ньому були всі мої загублені речі — і косметичка, і шкарпетки з майтками, і папка чиїхось віршів, і снодійне, і що найдивніше, — бритва, нотатник та Загір. Нотатник добряче обгорів, бритва трохи вищербилася, а Загір був цілісіньким. Я покрутив його в руках… Я покрутив його в руках… Я огледів його з усіх боків…. Я… Дивно, але він не справив на мене жодного враження. Монета як монета. Двадцять довбаних сентаво. Не знаю, чого мене так клинило на ньому раніше.
— Жа', - сказав Ростик, заходячи до кімнати. — Коли ми вже викинемо кабана? Від нього вся ця нечисть у хаті. Мені привезли нове опудало — симпатичний пес, схожий на Гуру, тільки білий.
Ростик ні слова не сказав про меч, з чого я зробив висновок, що чоловіча солідарність все ще важить у цьому світі.
Димедрол
Ездра ніколи не снідав. Не бозна-яке збочення, правда? Зазвичай він випивав горнятко теплої води замість чаю, та й по всьому. Якщо нікуди не йшов, за деякий час випивав ще одне. Або навіть два.
Горнятко теплої води. Раніше він суміщав його з ковтком горілки. Чи з двома ковтками, якщо бути відвертим. Якщо вже викладати все начистоту. Тепер — ні. Тепер лише вода. Ціле море води. Бо попереду ще душ, на зміну зимний та гарячий, і аж по тому — прибирання постелі. Змокрілі за ніч подушки (Ездра мав до диспозиції купу подушок — чотири, може, навіть п'ять, — але зовсім маленьких, однією з них, найбільшою, він накривав голову) — на батарею чи на балкон, в залежності від сезону. А далі — чисте божевілля: перебути день.
День складається з безлічі рухів: рефлекторного дихання; рефлекторного ж кліпання повіками, коли зображення вимикається на мить, але тільки на мить, на жаль; нерефлекторних доторків до різноманітних предметів, тактильна пам'ять про які могла б замінити самі предмети; спритних ідентифікаційних забав зі звуками, що долинають знадвору, телефонної слухавки чи приймача; неодноразових проходжень повз дзеркало в коридорі (шлях до вбиральні), дзеркало, в котрому якийсь тип, схожий на переможця конкурсу двійників, слухняно висолоплює язика, і Ездра з безапеляційністю народного цілителя вкотре вже ставить вбивчий аналіз: хронічний холецистит.
Перебути день відносно чесно не вдається майже ніколи. Доводиться хитрувати, але це хитрощі малої дитини, розкусити які не складає жодного труду. Що поробиш — такі вже правила гри, не нами вигадані.
Та сьогодні Ездра забув про правила і про воду. Він прокинувся, коли кімнату вже виповнювало світло, прожовкле від запнутих звечора фіранок, і виявив, що лежить головою в інший, ніж звичайно, бік. Навряд чи можливо було перевернутися вночі, отож, мабуть, він ліг отак ще вчора. Це непокоїло і тішило водночас. Була якась несподівана приємність відчувати таку, чорт забирай, багатоваріантність власного життя.
З нової позиції Ездра виразно побачив павутиння на стелі і зрозумів, що пульсації його дихання й тепла відіграють, напевно, неабияку роль у житті комах. Подумати тільки!
Ездра почав згадувати сон, один з багатьох сьогоднішніх. Раніше він навряд чи взявся би за таку ризиковану справу, боячись ранкових компіляцій, викликаних не в останню чергу потоком сонячного світла, що йому потрібно цілих 8 хвилин, аби долетіти до Землі (а отже, ми ніколи не бачимо сонце таким, яким воно є у цю хвилину). Однак тепер вже Ездрі все було під силу.
Власне кажучи, потрібний епізод теж починався з вікон. Вікна ці, металеві й звуконепроникні, мали б виходити на затоку, якби це не було очевидним топографічним нонсенсом. Принаймні Ездрі хотілося, щоб вони виходили на затоку, бо це налагоджувало б хоч якийсь зв'язок між ними і його, Ездриними, вікнами, крізь які він, озброївшись потужною цейсівською оптикою, міг би підглядати необхідні подробиці. Та подробиці снів непідвладні цейсівській оптиці.
Її помешкання. Будинок, мабуть, дуже високий — справжній хмарочос. Вона готує собі каву. Ездра багато б віддав за те, аби бачити, у що вона вбрана. Але ні — не бачить. Не бачить він і чайника, в котрому закипає вода, і горнятка, куди вона засипає добру ложку дрібно змеленої кави, теж не бачить. Однак він знає, що вона навіть не прогріла його над парою, а це дратує. Ездра нервується і, може, тому дуже виразно, майже фізично уявляє молоко в тетрапаку, котре вона дістає з холодильника і, надрізавши картонний ріжок, доливає до кави, не чекаючи навіть поки та як слід запариться. Холодний білий струмінь викликає цілу бурю в горнятку — з дна піднімається фус, який вже так і не осядеться повністю, затримавшись на бульбашках піни. Ездра відчуває смак тієї кави, ледве теплої, майже не цукрованої, і його пересмикує від злості. Хмарочос, повторює він, fucking хмарочос.
Вона ріже хліб для канапки. Хліб м'який і крихкий водночас. Він погано крається, шкірка до останнього впирається, прогинаючись під ножем, а потім нагло репає, і свіжоспечені хлібні тельбухи вивалюються просто на стіл. Ездра ніколи не купує такого хліба. Краще житній, чорний, хай навіть сируватий і глевкий, аби без цих гастрономічних штучок. Хліб — єдина опора традиційної біохімії, а біохімія, як любить повторювати Ездра — суть патріотизму. Ездра — патріот, без сумніву. А вона, напевно, ні. Вона смарує канапку. Має для цього якийсь хитрий сир шматочками, з якого стікає сироватка. Сир, мабуть, смачний, Ездра ніколи такого не бачив, але сироватка швидко просочує пухке зернисте тіло хліба і скрапує на підлогу.