АМтм
Шрифт:
— Яка різниця, брате? Що казав він?
— Казав, немовби в горах сніг лежить.
На хвилю я замовк.
— Справді?
— Брехать мені сьогодні не пристало.
Так воно й було.
Мовчанка тривала хвилин зо п'ять. Аби змінити тему, я запитав:
— А що сьогодні снилося, мій принце? Чи знов сюжети виграшних книжок?
— Що бачив я? Її! Така бліда, все помідори чистила зі шкірки… І викидала просто у смітник. Так сумно це було — які сюжети… А сум оцей — якби він міг озватись… до каменів, то й тих прибив би смутком… Свій погляд відверни, бо я зірвуся і не дістану клятий димедрол.
— Дався тобі цей димедрол. О бідний Ездро, про безсмертну душу тобі подумать вже давно пора.
Він раптом вибухнув злістю:
— You think you can scare me you sick fuck? [1]
— Ого, я бачу, мовою Вільяма усе вільніше володієш ти! Тричі згадати «you» в одній фразі не кожен може.
— Прошу, досить!
— Мене ти змусив глянути углиб… Душі моєї найбрудніші плями… не змити вже. Давай-но димедрол…
Ездра відразу заспокоївся.
— Охоче, брате, тільки як дістати?
1
Думаєш, зможеш мене налякати, ти, хую темний? (англ.).
— Я виріжу тобі з вільхи гілляку із гаком на кінці, і ти дістанеш.
З гіллякою я, звичайно, злукавив — у мене не було ножа. Тому я довго бродив по вільшанику, намагаючись виламати якого-небудь прута подовше. Дерево було сире, ламалося неохоче, а про «гак» не було чого й мріяти. Врешті я підібрав із землі якогось сухого патика й простягнув Ездрі.
— Ти знаєш, Розенкранце, цю галузку я в зад тобі запхав би залюбки.
— Добре-добре, свої еротичні фантазії залиш на потім. Працюй, соколику. Зроби хоч раз в житті потрібну справу.
Однією рукою тримаючись за оголені корені, іншою Ездра взяв гілку і спробував дотягтися до пачки. Річ ясна, це не вдалося — бракувало ще доброго метра. Та навіть якби він дотягнувся, що можна було зробити? Хіба зіпхав би ту пачку в воду.
— Агов, принце, у мене ідея, — сказав я. — Прив'яжімо до патика петлю, і ви спробуєте підчепити кляті пігулки.
— О'к, О'к, в'яжи шнурка скоріше, та тільки в петлю зразу не полізь.
Гуморист, блін. На ногах я мав сандалі, шнурівок не було, тому мені довелося відв'язати від бінокля ремінця і сплести сяку-таку петлю. Однак Ездра далі не діставав. Залишилося зовсім небагато, але…
— Мій Розенкранце, знаєте прекрасно, що я руки нізащо б не подав вам, але тягар обставин екстремальних до компромісу змушує мене, — продекламував Ездра і зовсім не в розмір додав:
— Засранцю.
Засранець, тобто я, мусив знов уклякнути, спочатку забрати в Ездри гілляку, потім подати йому руку, потім у іншу руку гілляку віддати, і так разом ми спробували ще раз, але безрезультатно.
— Ти краще ляж.
— Як то «ляж»? Тут же брудно!
— Агов, послухай, дурню дистрофічний, ми димедролу хочемо чи ні?
Я змовчав. Іноді просто набридає відповідати на дурнуваті Ездрині запитання.
Добре. Я ліг (земля була і мокра, і слизька), і ми повторили всю операцію ще раз. Усі наші маніпуляції супроводжувалися взаємними підбадьореннями типу «давай-давай», «та тягнися ж, їбі його мать!», «ще трошки, ще трошки», аж поки на якомусь найглибшому видиху я не сповз на край урвища по пояс, а позаяк учепитися мені було ні за що і земля, як уже говорилося, була мокра й слизька, то ми, усе ще сповнені виробничого ентузіазму і віри в успіх цілої справи, зірвалися й, не розриваючи рукостискання (передсмертне примирення), полетіли сторчголов донизу.
Летілося не так уже й довго,
але перед тим, як бебехнути головою об каміння,
я встиг побачити, що предмет, за яким ми так безуспішно полювали,
ніякий не димедрол,
ніяка не пачка з пігулками,
а шматок мапи,
чи радше плану міста,
причому, чим ближче ми підлітали,
тим помітніше було,
що це дуже детальний план,
та навіть і не план,
а справжнісінький макет,
макет міста,
міста над затокою,
макет,
виконаний із невірогідною прецизією,
усе було, мов справжнє, —
будинки, тротуари, світлофори;
пролітаючи повз якийсь хмарочос,
я навіть помітив у вікні жінку,
що обирала з шкірки останній помідор,
було надто мало часу,
щоб розгледіти її обличчя,
тим більше, що вона
мешкала на п'ятому, здається, поверсі,
й летіти залишалося яких пару секунд,
але блиск ножа я ще встиг помітити,
і запам'ятав табличку на будинку,
тож можу правдиво свідчити,
що камінь,
по якому розпляцкалися мої мізки,
цей камінь… цим каменем… цією бруківкою… була… вистелена… вулиця… святого… гм… Петра…
От і вір після цього цейсівській оптиці.
Приватний переслідувач
За Окрю Іржоном я почав стежити, відколи ми познайомилися. Напочатку оте «стежити» було не більше ніж лексичною фігурою: я слідкував радше за його публікаціями — ми обидвоє належали до т.зв. «s-феномену», і я розцінював його як колегу й можливого конкурента.
Ми почали писати й друкуватися майже одночасно. Та попри позірну стилістичну й тематичну подібність, я відчував у творах Окрю якусь таємничу глибину, якусь не притаманну мені настроєвість, якийсь відблиск знання, хоча, на перший погляд, усе там було просто: абсурдистські пригоди диваків-марґіналів, таких собі strangers, наскрізна любовна лінія з неприхованою байдужістю, щоб не сказати холодністю, до описуваної жінки, естетизований еґоцентризм і непередбачуваність фіналів. Єдиною насправді оригінальною рисою Іржонових писань була надмірна увага до деталей, причому ці деталі громадились у вигадливі конструкції, а конструкції пов'язували між собою структурна винахідливість і сюжетна елегантність.