АМтм

Іздрик Юрій Романович

Мушу сказати, що тиждень, проведений на горищі, був жахливий. Насамперед тому, що спостерігати за Окрю не було жодної можливості (аж у передостанній день я виявив невелику дірку позаду комина, та було вже запізно). Інша річ — я змушений був справляти там же проктологічні потреби, потерпав без води, достатньої кількості харчів та курива. В ті рідкісні години, коли Іржон вибирався на хутір, я спускався вниз, безглуздо наливався водою з колодязного відра, шукав у хаті бодай шматка хліба й випорпував із попільнички недопалки. Треба віддати Окрю належне — у нього була манера викурювати лише третину сигарети, тож бодай цей голод я сяк-так міг задовольнити.

Зрозуміло, що за таких обставин я навіть гадки не мав перевіряти, чи не пише він випадком чого. Боротьба за елементарне виживання відбирала всі сили. Одного

разу, припертий до безвиході сильним шлунковим розладом, я мусив спуститися зі стриха вночі і ледве добіг до кущів, не запаскудивши штанів. Назад вибирався через слухове вікно, приставивши до стіни поламану драбину. Кілька разів зривався й лише чудом не розбудив Окрю. А спав він, до речі, дуже мало й неспокійно — часто виходив уночі курити й подовгу стояв на подвір'ї, дивлячись у бік темного лісу. Бодай на небо дивився б, шукаючи натхнення. Бо що можна було видивитися в тих чорних хащах?

Визнаю, збавляючи годину за годиною, день за днем у мучівній бездіяльності, я мріяв, уявляв, що от якби описати це моє добровільне ув'язнення, цей плин сповільненого часу під дахом старої гуцульської хати, то вийшов би справжній шедевр, з яким не зрівнявся би жоден із опусів Окрю.

Посеред тижня до нього завітало кілька наших спільних знайомих.

Під час гучної пиятики Окрю повідомив, що в хаті живе привид. Він розповів про шурхіт на горищі (згадав, до речі, й про сморід), рипіння кроков, вичищені попільнички і, вже безсоромно белетризуючи ситуацію, розповів кілька випадків, коли місцеві нібито бачили коло хати темну постать. П'яний Ганушків зголосився негайно перевірити стрих. Ніхто його особливо не зупиняв, і він, голосно сопучи й відригуючи, поліз до мене нагору. Дякувати Богу, було вже зовсім темно, і він, перечепившись коло самої ляди через скриню з лахміттям, брудно вилаявся й спустився додолу. Тема застільної розмови потрохи зійшла на паранормальні явища як такі, і я полегшено зітхнув.

Словом, соромітна була та моя пригода. Соромітна й безглузда.

Після повернення я далі стежив за Окрю в місті. Однак він усе частіше замикався сам удома, рідко з'являвся на люди, перестав відвідувати виставки й імпрези і, здасться, цілком занедбав свою подружку.

Пішов новий поголос, що Іржон безпробудно п'є, а згідно з іншою версією, навіть колеться. І навіть я, професійний окрюзнавець, не міг цих чуток ані спростувати, ані підтвердити. Ніде правди діти, я ніколи не бачив його п'яним чи обковбашеним наркотиками, але що діялося за дверима його помешкання, сказати я, звісно, не міг. Єдине, що вдалося помітити, Окрю почав поводитися дивно. Коли виходив на вулицю, немов відчував, що його переслідують, часто оглядався, ґвалтовно змінював напрям руху, пірнав у якісь темні двори, або годинами крутився на одному місці, курячи сигарету за сигаретою. Кілька разів я змушений був відкритися, легітимізувати, так би мовити, свою присутність поблизу — підходив, розмовляв, але ж вічно так тривати не могло! Та й до того ж я вже звик бути тінню Окрю, більше мені нічим було зайнятися. Наші літературні справи — мої і його — здається, відійшли в минуле, але — повторюся — перестати стежити я вже не міг.

З Окрю справді діялося щось дивне. Попри помітну манію переслідування (цілком небезпідставну, зрештою) він іноді, наприклад, десь із півгодини не міг примусити себе перейти вулицю. Не знаю, може, почав боятися авт. Іноді вибігав із помешкання вночі, летів до найближчого кіоску non stop, але майже ніколи нічого не купував, шугаючись кожного випадкового перехожого. Іноді вранці виходив на балкон, і я бачив, що він боїться навіть наблизитися до поруччя, хоча й мешкав на другому поверсі. Часом я помічав, як він розтуляє планки жалюзі й з острахом виглядає на вулицю.

Його погляд зробився скляним, але водночас зацькованим, ніби Окрю повернувся в жах шкільних років.

За таких обставин я мусив якось змінити тактику, хоча нічого путнього мені на думку й не спадало. Та одного ранку (провівши цілу ніч під Іржоновими вікнами) я, сам не знаю як, опинився в його помешканні (коло ліжка стояла ціла батарея порожніх горілчаних пляшок, отже Окрю справді безпробудно пиячив), але раптом усвідомив, що я лише нічний метелик, який сидить на фіранці. Вочевидь, це вже була моя галюцинація, викликана недосипанням і перевтомою, але Окрю насправді почав

ганятися за мною, намагаючись поцілити подушкою, і ця гонитва тривала досить довго, поки він не знайшов в одній із пляшок залишки горілки і не заспокоївся. Іншого разу я йшов за ним по вулиці, та оскільки він раз по раз оглядався, мені довелося постійно думати про конспірацію і, клянуся Богом, я не придумав нічого кращого, як перевтілитися, розділившись на трьох лискучих круків, і злетіти на дерево. Так переслідувати Окрю було набагато зручніше, та він, хитрий, як усі пияки, зауважив мій виверт, побіг до парку, де, втім, з огляду на невелику кількість дерев, шансів заховатися від мене майже не було, а потім — о дитячі травми! — почав підбирати із землі найбільші камені й жбурляти в мене. Вцілити йому було не так уже й просто, тим більше, що я був у трьох екземплярах і легко перелітав із гілки на гілку. Так разом ми просувалися в бік старої забудови, аж поки доведений до відчаю Окрю вхопив якийсь уламок тротуарної плитки і пожбурив ним у вікно найближчого будинку (вочевидь на склі привиділося йому відображення моїх крил). Отут його і пов'язали. Санітари, вочевидь, викликані потерпілими, приїхали навдивовижу швидко і завезли сердегу до наркологічного диспансеру. Якийсь час я летів за автом «швидкої допомоги», поки не зрозумів, що можу переміщатись у просторі, не обов'язково втілюючись — самою силою Іржонової манії. Разом із ним. Аби потім виникнути, де завгодно. Властиво, весь я був лише витвором його хворобливої уяви.

В шпиталі черговий лікар, оглянувши Окрю, сказав:

— Ну що ж, типовий деліріум. Прив'яжіть його до ліжка. І вколіть сибазон. Як то скінчився? Ну то вколіть хоча б що-небудь. Магнезію, я не знаю, абощо.

Бідний Окрю виривався, коли санітари в'язали його, і, показуючи на мене пальцем, кричав:

— Ловіть черепаху, ловіть черепаху!

Ніхто, крім нього, на мене не зважав.

З огляду на відсутність ліків у диспансері ми не розлучалися з Іржоном чотири дні. Впродовж них він топтав мурашок, відбивався від пораненого лилика й виганяв із палати білого вужа (отак я еволюціонував). Потім його завезли в реанімацію, і я мусив відступити.

Тепер мене непокоїть одна думка: «А що, як його вилікують? Шансів, звісно, небагато, але все-таки. Що, як його вилікують? Адже я тоді просто перестану існувати… То хто ж тоді слідкуватиме за творчістю Окрю Іржона?»

Анатомія Марлен

Після того як з'явилася моя третя книга, почалося якесь колоквіальне пекло — презентації/поїздки/інтерв'ю. Щоби відбитися від журналістів, я навіть підготував стандартні, з дозволу сказати, тези, котрі роздавав бажаючим, але це не допомогло. Моя коротка популярність була такою всеохопною, що навіть бульварна і медична преса не гребувала мною. Я перестав слідкувати за публікаціями, як і за тим, що відповідаю на дурнуваті запитання. І, як виявилося, дарма. Слово не варабєй і не синиця в руках, а радше гордий буревісник, котрий літає… і так далі.

Читачі реагували на всі ці бздури дещо стереотипно: доводилося вигрібати з поштової скриньки купи кореспонденції. Як правило, я викидав листи, не читаючи, але іноді (з нудьги, знічев'я або коли конверт привертав увагу — маркою, каліграфією чи штампом благодійної фундації) дозволяв собі невинні розваги.

Лист, із якого почалися пригоди, виділявся з решти лаконічністю адреси: « місто Львів, письменникові Окрю Іржону».

Дивно, але він дійшов. Чи то поштаркам вже намозолило очі моє нетутешнє ім'я, чи то всезнаючі нишпорки із секретної контори слідкували за моєю перепискою, та факт залишається фактом: я отримав це.

Щиро кажучи, напочатку я був переконаний, що маю справу з розіграшем — багато колег, трохи ревнуючи мене до успіху, були б не від того, аби помститися бодай невинним жартом. Однак уважно прочитавши листа, я зрозумів, що такої перфектної стилізації не втяв би жоден із знайомих. Навіть Чемодан, — на що вже геніальний імітатор — не спромігся б на таке (це вже поминаючи той нюанс, що Чемоданові цілком вистачало власного успіху і він навряд чи бавився б у такі дешеві розваги).

Я передруковую цей лист (із збереженням правопису, пунктуації та приватних координат), аби ви зрозуміли мої неспокій і сум'яття. Отже: