АМтм
Шрифт:
Можливо, інший на його місці черпав би із кошмарів ненабутий досвід і вивчав би незнайомий світ, аби пізніше — хтозна — спробувати відвідати його наяву й не виглядати там цілковитим дикуном, але він не мав анінайменшого бажання подорожувати, бо вже переконався, що подорожі нічого не дають, нічого не додають, а тільки збурюють і руйнують звичний триб життя.
Його цілком влаштовували ті кількасот квадратних кілометрів, які він міг при потребі перетнути, серед яких знав майже кожну виїмку, кожен пагорб, кожну звірячу нору і те, що можна було віднайти під снігом. Він не мав сталого житла, часто перебирався з місця на місце, та однорідність, ба навіть одноманітність ландшафту робили ці переселення майже невідчутними. Вся підвладна йому територія була давно обжита й вивчена, і дивовижні рівновага та баланс поміж ним та іншими нечисленними мешканцями тундри свідчили про досконалість світобудови. Натомість у конструкції нічного світу було стільки надлишкових деталей, що залишалося тільки дивуватись, як цей складний механізм не розлітається від власної надмірності.
(Річ ясна, він не оперував такими поняттями, як «механізм», «деталі» тощо, але безпомилково відчував усе на рівні інтуїції, інтуїції досконало розвинутої, як і в решти полярних мешканців.)
От і сьогодні привиділось ЙОМУ, ніби знайомі з попередніх візій люди (а за дивною логікою снів, ВІН був цілком подібний до них і нічим посеред них не виділявся) намагаються включити ЙОГО в якусь свою, незрозумілу гру. Посеред тісного всередині знаходилася велика, темна, як полярна ніч, річ. Щирилася білими і чорними зубами. ВІН знав, що такий вишкір у ЙОГО світі означає небезпеку, сигнал загрози та агресії. Але річ не ворушилася, не гарчала, а навпаки, видавала мало не пташині звуки, як до тих зубів торкалася людська рука. Чоловік, що відзивався на ім'я Федот, намагався показати ЙОМУ, як по-різному можна видобувати з тієї речі звуки, й запевняв, що він, ВІН, повинен спробувати, в НЬОГО повинно вийти, ВІН повинен разом з ним, Федотом, та іншими видобувати багато звуків з багатьох таких речей на зробленому з дерева помості перед цілою зграєю людей. Інший персонаж ЙОГО сновидінь на ймення Мох переконував, що саме в НЬОГО й повинно вийти найкраще, бо ВІН не зіпсутий якимись «культурою» та «соціумом».
( А зараз змінимо ракурс, аби оповідь була зрозумілою.)
Федот показує ЙОМУ, як грати на роялі. Буквально кілька акордів, простенькі мелодії — як приклад чергування клавіш. ВІН наближається до інструменту і пробує повторити. Із здивуванням відзначає, що і його доторки породжують звуки, ба більше — звуки навдивовижу приємні, хоча й ніколи раніше не чуті. Його кінцівки ще не вловлюють зв'язку між вибором клавіш та характером звуку і працюють зовсім не так, як у Федота, до того ж підсвідомо ВІН намагається натискати лише білі клавіші, а тим незвичніше звучання.
— Старий, — каже Мох, — ти, це саме, не зациклюйся тільки на білих, бо це вже буде галімий концепт.
— Ты просто следи за звуком, — додає Федот…
— Да, — перебиває Мох, — тоїсть, який саме більше подобається, той і старайся злабати.
ВІН слухняно пробує. І хоча й далі не наважується тиснути на чорне, дивні політональні гармонії народжуються все впевненіше і ніби мимохіть.
— С тебя получится хороший музыкант, — запевняє Федот. — Ты быстро учишься.
— Саме головне, шоби тебе самого перло, — уточнює Мох.
Перло. Впирало. Цікаво, як це. Але ЙОМУ подобається. Подобається дедалі більше.
— Ми лишимо його тут на ніч, — звертається Мох до Федота, — хай чувак привикне.
— Ну да, пускай остается, — відповідає той. — И ключ можем оставить.
Коли вже всі збираються йти, до помешкання заходить якась усезагальна знайома і з порогу починає вибалакувати свої жіночі і не дуже справи — продюсер, чоловік та інші жлоби, а потім новий диск «Преторії», папса галімая, і рагульський прикид «Сестричок» на останньому концерті, і чорний PR «Отходняка», при чому 333 FM вже зовсім скурвився і радіо Moxa — єдина альтернатива, але бабок нема й доводиться робити остопизділу рекламу, а Джанко вже зовсім охуїв і накурюється на ефірі до чортиків, учора вночі його висадило круто на ізмєну, і він такого нагнав! Добре, що вночі небагато слухачів, а коли ви, хлопці, даєте свіжий live, і що, у вас новий клавішник?…
Навіть уві сні він майже нічого не розуміє, хоч якимось чином відчуває, про що йде мова, бо Мох і Федот часто сняться йому, і в їхні справи він так чи сяк уже заангажований, але цієї жінки він раніше ніколи не бачив і його охоплює злість, навіть не тому, що вона говорить безперестанку і голос її майже заглушує звуки рояля, а тому, що в її незрозумілих словах так багато отих надлишкових деталей, від яких — потерпає він — цей загадковий світ і справді може розлетітися на шматки, а зараз, саме зараз, чи не вперше, йому б цього дуже не хотілося, що більше — він волів би залишитися в цьому світі-сні якомога довше, бо вперше з'явилося щось (ці звуки), що хоч якось компенсує відсутність запахів, і його злість до жінки ґвалтовно перетворюється в ненависть, а далі — в чисту агресію, і йому хочеться не просто прогнати її звідси, надававши ляпасів, а дослівно, буквально — розірвати її на шматки, він уміє це робити перфектно — один стрибок, перегризти шийні хрящі, і здобич готова.
Він прокинувся, все ще трусячись від припливу адреналіну, й довго не міг прийти до тями. Потім виліз із лігва, потягуючись на ходу, обнюхав усе довкола, а потім ретельно, як завжди, помітив територію сечею.
Зовні мело дрібним снігом, і вчорашні запахи майже вивітрилися.
Віяло зі сходу, тому навіть він, досвідчений і хитрий білий арктичний вовк, ніяк не міг почути, як із заходу, і з півдня, і з півночі його вже оточують материкові мисливці, озброєні рушницями, рогачами, капронними сітками і — детальвоістину надлишкова— бутафорським дерев'яним мечем.
П'ятий поверх
Моя сусідка з п'ятого поверху (сам я живу на четвертому) якраз оббирала шкірку з помідорів, коли ті двоє суїцидників пролітали повз наші вікна. Тому вона їх не бачила. Це з'ясувалося, коли поліцейські проводили опитування. Їй пощастило.
Сам я їх теж не встиг зауважити, але… але ці придурки зачепили мою Alcea rosea L. var. nigra Cav., яку я виставляю під сонце на підвіконня. Ідіоти. Напевно — японці: ці полюбляють стрибати з хмарочосів замість того, аби тихо-мирно зробити сеппуку де-небудь у супермаркеті. Я бачив їх. Себто те, що після них залишилося. Після них і після мікроавтобуса з піццою, в який вони вдовбасилися. Pizza Hut! Pizza Hut з японцями, враг його візьми. А може, й не з японцями — яка тепер різниця.
А мій коханий вазонок лежав поруч на тротуарі цілком знищений. І хто мені відшкодує збитки? Страховий інспектор казав, що вони не займаються такими справами. Козел. Я б скинув його слідом, якби не поліція. Стільки поліцейських набігло — жах! Оточили все довкола, розпитували всіх, ніби мешканці могли щось вдіяти. Мабуть, підозрювали, чи хтось не допоміг тим ідіотам. Але це ж очевидний абсурд. Кому б вдалося зіштовхнути двох здорових хлопів з даху? Тим більше, що скочили вони, взявшись за руки. До речі, вихід на дах у нас завжди зачинений, тож невідомо, як вони туди пролізли. Оцим би мали займатися поліцейські, а не випитувати, хто чим займався в той момент, коли…
Цікаво, чи вони хоч дивилися, куди скачуть? Власникам піццерії збитки, звісно, відшкодували. А мені — ні. Де я візьму тепер Alcea rosea L. var. nigra Cav.? Мені колись привіз її з Малої Азії знайомий ботанік. Привіз маленький паросток, і я доглядав його, як дитя, аж поки не виросло ціле деревце і не розпустилися темно-червоні, майже чорні квіти (a propos хімічний склад Alcea rosea L. var. nigra Cav. ще й досьогодні маловивчений, відомо тільки, що в ній міститься нешкідливий слиз і дубильні речовини).