АМтм
Шрифт:
— Блін… Слухай, але те, що ти говориш, якщо це правда, це ж охуєнна технічна новація. Перед цим ховається вся комп'ютерна техніка. Майкрософт відпочиває. НАСА накривається пиздою. Невже ця штуковина використовується лише як іграшка?
— Хрін його знає. Може, це якийсь побічний продукт секретних військових технологій. А оскільки LCD-кристали неможливо піддати жодному хімічному чи фізичному аналізу, вони не побоялися викинути цю забавку на масовий ринок. Можливо, для стимулювання креативності мас, типу, знаєш, народ мізками пошурхоче, дивись, і вигадає щось, а може, це продумана демонстрація сили для втаємничених.
— Уявляєш, скільки наукових лабораторій б'ються над розгадкою цієї фіґні?
— Напевно. Але навряд чи це щось дасть. Сам Transcross можна при бажанні розпиляти, але там нічого цікавого нема всередині. Це все одно що розпилювати ґумовий м'ячик чи ляльку Барбі. А все решта просто неможливо злапати. Сам бачив — мультикабелі розпадаються на кульки, кульки від доторку зникають і знову утворюють кабелі — замкнуте коло.
— Блін… Зачекай, а ти не пробував знайти якесь практичне застосування цьому пиздецю?
— Пробував. Я можу проектувати на LCD-кристали зображення зі своєї відеосистеми. І ще — мені вдалося цілком випадково — можу керувати їхньою розбудовою. Тобто я можу припинити процес формування PJ-drums і змусити кульки або залишатися на місці, або утворювати якісь примітивні форми. Зараз покажу.
Діл витягнув з-під ліжка щось подібне на лептоп, але без мишки і клавіатури — простий плаский рідкокристалічний монітор.
— До речі, ще одна пиздата штука, — сказав він. — Це не лептоп, як ти подумав, це додаткова примочка до All-seeing Eye. Властиво, проста плазмова панель, але з її допомогою я можу, наприклад, верстати свою газетку так само, як на компі. Ну й інтернет, і все інше. Хочеш, я стягну твою пошту?
— Як? У мене скринька на офісному сервері.
— Немає значення. Давай адресу.
Я продиктував свій mail, і за хвилю на подушці, де ще були розсипані кульки, з'явився текст трьох листів. Перший був від Пепи. « Привіт, Дерибас, — писав він, усе ще користаючись моїм давнім студентським прізвиськом. — Десь ти, курва, знову пропав. Бухаєш, мабуть? Такого хуя, як ти, я ще не бачив. У тебе скоро дитина народиться, а ти, срака-дошка, очиська заливаєш. Коротше: я собі подумав, ти вже як знаєш, але Meowth я таки хочу запросити на Різдво до нас, до Вінніпегу — не так давно я прикупив там будинок коло лісу. Малому буде місяців із дев'ять, якщо не помиляюся, думаю, з ним уже можна буде подорожувати. А ти, тварюко, як хочеш, то давай починай виробляти візу. Якщо таких, як ти, взагалі випускають закордон. Оце й усе. Веселої забави. Твій Пепіко». Пепа, як завжди, був у своєму репертуарі. Другий лист цілком логічно виявися від Meowth. « Окрюсику, — зверталася вона зі специфічною іронією вагітної. — Я дуже рада, що саме так усе сталося і ти не прийшов до мене на уродини. Гірше було б, якби, піддавшись хибному почуттю обов'язку, ти б усе-таки приповз і зіпсував нам свято. Позавтра відлітаю. Не пиши. Пий на здоров'я. Ти вже зробив усе найкраще в житті, можеш вбивати себе скільки завгодно. Meowth. P.S. The discourse has shifted to the extent where you have to fuck off and die [12] ».
12
Дискурс перемістився в точку, звідки тобі доведеться піти нахуй і здохнути (англ.).
Третій лист, точніше цидулка, була від Евки. « Приїжджаю третього, — безапеляційно повідомляла мала. — Дивися мені, не забухай. Твій спанієль». Спанієль, бля, мій спанієль, ще тільки цього не вистачало.
— Слухай, старий, — звернувся я до Бала-Діла. — А ти можеш відповісти на останній месидж?
— Без проблем. Що писати?
— Напиши «Не приїжджай».
— І все?
— І все. Можеш іще підпис поставити.
— Говно вапрос. Окрю? Іржон? Ездра?
— Та як уже напишеш. Не має значення.
Після усієї цієї маячні мені знову нестерпно захотілося випити. До того ж треба було сходити в туалет. Поки тверезий. Оте «поки» мене чомусь безпідставно бадьорило — я був майже впевнений, що алкоголь вдасться дістати.
Піднявшись із ліжка, я виявив, що пересуватися палатою практично неможливо — зі стелі все ще звисали ліани мультикабелів, а по підлозі метушилися LCD-кристали, і коли на них ненароком наступалося, а не наступити було неможливо — вони стріляли тонесенькими нитками, які закручувалися довкола ніг, відразу розсипаючись на кульки і знову проростаючи.
— Слухай, старий, я вийду покурити, а ти збери цей свій сраний трансформер, а то я ще роздавлю що-небудь.
— Не бійся, не роздавиш, — глухо відказав Бал-Діл. Здавалося, він знову цілком поглинутий своїм шоломом, а до мене втратив будь-який інтерес.
Сяк-так добравшись до виходу, я вийшов у коридор. Під туалетом курив якийсь жмурик занедбаного вигляду.
— Тебе як звати? — запитав він.
— Окрі.
— О! І мене Оркі, радісно вигукнув він, не звертаючи уваги на інверсію приголосних. — Значить, тезки. Слухай, тезко, ти можеш зі мною поговорити? Всі сплять, а мені так хріново, нема кому навіть слова сказати. Я мляво кивнув. Завжди мені щастить на комунікабельних сангвініків. Певна річ, навіть тут, у наркології можна натрапити на справжніх психів, але чомусь доля спілкуватися з ними випадає саме мені. Для початку Оркі повідомив, що він усе життя пропрацював даїшником, «тобто мент я, розумієш», додав, безбожно плутаючи два народні архетипи — автоінспектора і міліціонера. Далі він втуляв щось про своє село і схований у стодолі самогонний апарат, який колись конфіскував на трасі Київ-Вроцлав. А потім узагалі видав:
— Ось подивися на мене. Я ще нічого, правда?
— Правда, — неохоче погодився я.
— Мені ще й п'ятдесяти немає. А чого я досяг у житті? Майже нічого. І знаєш, що найгірше? Баби в мене немає. Уявляєш, я молодий, здоровий, палка ще стоїть, а баби немає. Чогось у мене з ними не складається. — І він схопив мене за лікоть, заглядаючи в очі.
«Ну ясно, що не складається, — подумав я видобуваючи руку з його захвату, — підарюга довбаний».
Підозра, що Оркі — гомик, утвердилася, коли я запитав, чи не має він туалетного паперу, — свій я забув удома.
— Та я тут особливо не підтираюся, — довірливо промуркотів підар, — нема після чого, але тобі я зараз принесу газетку.
За хвилю він повернувся із клаптиком «Експресу», на якому виднівся шматок реклами «цілительки Бінґи».
— А можна я посиджу поряд із тобою? Я сам не хочу срати, але можна посидіти коло тебе?
— Ні, — відказав я, усвідомлюючи, що знову втрапив у халепу. — Ні, — повторив ще раз про всяк випадок.
Обламаному Оркі довелося чекати під дверима.
Сяк-так підтершись Бінґою, я помітив, що підлога в туалеті теж засипана LCD-кристалами — певно, якимось чином вони все ж чіплялися за капці, чи що. А може, позалітали сюди, коли Transcross обертався. Врешті-решт, що можна з певністю сказати про нематеріальні об'єкти? Кульок було порівняно небагато, але вони так активно рухалися, що здавалося, ніби вони множаться. Та, вочевидь, їх було замало, щоб створити бодай найпростіший PJ-drum.
— С-с-лухай, тезко, — сказав я, вийшовши до коридору. — А як тут із бухлом? Можна дістати?
— Та є тут один санітар, який має дозвіл виходити на вулицю, але сьогодні не він чергує.
— Ну а запаси? Може, в мужиків щось є?
— В мужиків є, але вони жмоти — ніхто нічого не дасть просто так.
— Та я не просто так. Я б забашляв.
— А маєш бабки? — Тут Оркі пожвавішав. — Тоді давай п'ятюньчик, я спробую розкрутити хлопців із сусідньої палати. А ти приляж, зачекай, попустися, можеш лягти на моє ліжко, як хочеш, — і він огидно підморгнув.