Анатомічний атлас. Важко бути жабою

У дитинстві Віталіка називали жабою.

— Жаба, — казали, — зелена жаба.

Віталік не ображався. Тоді він ще не вмів ображатися. Він тоді ще взагалі нічого не вмів. Хіба що ротом пускати слину і бурмотіти нерозбірливі звуки.

Коли Віталіку був лише один рік, до їхньої квартири завітали брати тата, Віталікові дяді. Усіх трьох звали Гєнами. Перший

Гєна був моряком далекого плавання, другий не був моряком, а був євреєм, а третій був рудим, ірландської крові. Так їх всі й розрізняли. Отже, прийшли ось ці дяді, заглянули до колиски, де малий Віталік пускав слину, похитали головами, почухали маківки і підморгнули батькові, мовляв, пішли вийдемо, поговоримо.

— Пішли, — погодився батько, дядя Жора.

Вони вийшли у затемнений прохолодний коридор.

— Слухай, Жоро, — почав Гєна, який був капітаном далекого плавання, — він же в тебе дебіл.

— Сам ти дебіл, — образився папа Жора.

— Нє, ти як знаєш, а я кажу, що він у тебе дебіл. Це одразу видно. Бачив, які в нього довгі ноги, які пальці на ногах, які руки? А голова? Якби я не знав, то точно подумав би, що це — жаба.

— Можливо, він і схожий на жабу, але не дебіл. Це — мій син.

Інші Гєни стояли за спиною Гєни-капітана і мовчки хитали головою, погоджуючись зі своїм братом.

— Втопи його, — прохрипів рудий ірландець.

— Ти що, хворий? — занервував батько Віталіка.

— Ну, — почесав вогнисту бороду Гєна, — давай я втоплю…

Батько Віталіка занервував ще більше.

Віталік марнів. Його лице набуло блідого зеленавого відтінку, так що схожість із жабою стала просто-таки вражаючою. Мама Віталіка, Надія Олександрівна, з самого ранку до пізньої ніченьки сиділа за швейною машинкою. Очі злипалися, а руки терпли настільки, що, здавалося, от-от відсохнуть. Іноді вона відволікалася від машинки, підходила до колиски і цілувала Віталіка у завше гарячого лоба, промовляючи:

— Жабенятко моє…

Віталік слинився і посміхався. Тоді він ще не усвідомлював цього життя і посміхався виключно через відсутність будь-яких уявлень про цей жорстокий світ. А світ був дійсно жорстокий. Це він відчує пізніше…

Однієї зимової ночі, коли тато, Георгій Владиславович, прийшов з чергового виклику — працював він телемайстром, — а мама застрочувала останній шов на замовленій ще того понеділка курточці, Віталіка почало рвати.

— Віталік, що з тобою? — кинувся Георгій Владиславович до колиски.

Віталік не відповів. Його обличчя кривилося у страждальницькій гримасі.

— Надю, що з нашим сином? — звернувся батько до дружини.

Дружина молилася, її чорні круглі очі світилися яскравими вогниками у тьмяному світлі каганця…

Викликали «швидку». Лікар довго вовтузився біля малого, щось вимірював, ляпав малого по спині, кудись телефонував, супроводжуючи все професійною лайкою. Далі пішов до ванної, вимив руки і прополоскав горло смердючою хлорованою водою.

— Що з ним, що з Вітасиком? — рвала на собі волосся мама.

— Отруєння.

— Чим? Я ж його ще груддю годую.

— Грудним молоком, — спокійно промовив лікар, потер пухкі вуса

й попрямував до виходу.

— А нам? Що нам робити?

— Моя порада… — зупинився лікар на східцях.

Надія Олександрівна затамувала подих, аби не прослухати пораду лікаря.

— Втопіть його, — цинічно пролунав сухий голос ескулапа. — Або давайте я втоплю… Діла не буде.

Після довготривалого оціпеніння Віталікова мама напоїла сина марганцівкою, поставила градусник і пішла спати. Георгій же Владиславович запив. Уже пізніше він звинувачував у цьому свого сина, Віталіка.

— Це з твоєї вини я бухаю, — бив він сина. — Це з твоєї вини я невдаха, — летів у Віталіка черговий стілець.

Це був його батько. Він справедливий, а тому Віталік погоджувався з усім, що казав йому його старий, з усіма об'єктивними несправедливостями й неправдами старших, з усіма беззмістовними звинуваченнями й ударами по нирках і голові, зі своїм зеленавим відтінком обличчя, зі своїми смішними пальцями на ногах, з усіма однокласницями, що не втомлювалися потішатися над ним, з учителем хорового співу, який не упускав нагоди назвати його дебілом. Це все потім, а зараз лежав собі Віталік у ліжечку, давився своєю слиною, своїми дитячими хворобами, цим прогірклим несвіжим повітрям, цією чорною зимою, своїми п'ятнадцятьма прожитими місяцями, своїм дитячим болем…

— Як його звати? — запитала нянечка Наталія Михайлівна, тупорила й незграбна тітка.

— Кого з них? — перепитала вихователька Лідія Антонівна, суха безпринципна сука.

— Та цього от дебіла, що пузирі ротом пускає.

— Вітя, здається, чи Віталік… Вітя! — загукала вона до Віталіка.

У відповідь — ніякої реакції.

— Я ж кажу, дебільний, — сплюнула на холодну підлогу нянечка.

— Сімейка в нього ще та. Мати прибиральницею працює в морзі третьої міської.

— Воно і не дивно. Ти чула, що плямистий пєрєстройку якусь оголосив. Це що таке?

— А я знаю? Мабуть, знову в гебе забиратимуть.

— Ну, дай Боже! Щоб таких от не плодили, — і нянечка знову сплюнула.

Віталік грався у літаки. Він був літаком, Валерка був командиром, а Марина — стюардесою. Кожного з них вдома били. Віталіка бив тато.

— Віталій, зрозумій, ти маєш вирости справжнім чоловіком! Ти маєш бути розумним, героєм, мужчиною! — кричав Георгій Владиславович і бив сина лінійкою по сраці. — Віталій, — вів далі батько, — зрозумій, якщо не вчитимеш географію, будуть великі неприємності, тебе заберуть у тюрму, а там тебе вже не виховуватимуть, тебе битимуть не так, як я, тебе скалічать, Віталій, зрозумій, скалічать. Не просто так, тобі ноги повідривають, руки.

Дворічний Віталік у тюрму не хотів. Він плакав, просився спати, пісявся врешті-решт, але суворий і суровий батько продовжував опівнічну екзекуцію.

— Віталій… — крізь сон чув Віталік. Він стояв у зелених дитячих колготках перед батьком, його блідими щоками текли солоні сльози розпачу та болю, але, стоїчно переварюючи всі приниження, він все ж таки дочікувався того моменту, коли батько наостанку ляпав по розчервонілій і майже задубілій дулі лінійкою й утробним голосом промовляв: