Анатомічний атлас. Важко бути жабою
Шрифт:
— Віталік, що це за музика? — питала Надія Олександрівна.
— Мамо, — казав Віталік, — це реп.
— Який ще реп, вчи уроки, — грізно казала вона. Потім її голос м'якшав, і вона, хапаючись за якісь Віталікові речі, спересердя промовляла: — Синку, я вже не можу, мені важко, зрозумій, мені дуже важко, тому що мені тебе ще годувати і годувати, а знаєш, як це воно — годувати свою дитину?
— Не знаю, — відповідав Віталік.
— Це дуже важко. Зрозумій, Віталій, що діла не буде, якщо ти слухатимеш оці свої побрехеньки, цей свій дурацький реп, подивися краще на Сережу…
— На Шрама? — перепитав Вій.
—
— Мамо! — у розпачі кричав Вій. — Він також реп слухає.
— Ти мене з розуму зведеш, Віталій, своєю музикою. Скільки можна?! От заведу собі чоловіка…
— Хахаля? — несміливо глянув на маму Віталік.
— Чоловіка, — зберігаючи самоповагу, відповіла Надія Олександрівна. — Чоловіка, Віталя. Ось він тебе поставить на місце. І ти б знайшов собі якусь дівчину, чи що? Може б, до ума тебе довела.
Через тиждень Віталік привів додому дівчину. Звичайну таку собі дівчину.
— Прошмандовка! — кричала Надія Олександрівна. — Віталій, ти кого в дім привів? Це хто?
— Мамо, — відповідав Вій, — це Юля. Вона хороша.
— Яка хороша, яка хороша! Вона прошмандовка, це одразу видно. Ти б краще вчився, синок. Зрозумій, без атестата ти в жизні нічого не достигнеш. Ти розумієш, Віталя? Господи, сил моїх немає… Віталій, ти такий самий, як твій батько. Слабак, — додала вона і пішла збиратися на роботу.
Віталік боявся матері. Щоразу, коли її бачив, намагався кудись сховатися. Надія ж Олександрівна жила своїм життям, інколи підгодовуючи Віталіка, так, аби той не помер з голодухи.
У Віталіка залишився лише Сережа. У Надії Олександрівни знайшовся Дядьсірьога, якого вона привела в дім, був він, звичайно, не прошмандовкою, тому і привела. Спочатку Дядьсірьога намагався построїти Віталіка, щось там командував, бризкав слиною, ламав свої цигарки без фільтру і розбивав попільнички, а одного разу, коли Віталік вже був у десятому класі, Дядьсірьога, напившись, прийшов додому і намагався поставити Віталіка в куток. Віталіку, звичайно, в куток не хотілося, та й у п'ятнадцять років якось не личить стояти в кутку, тому він, Віталік, зібравши в кулак всю невикористану хоробрість і згадавши три заняття боксом, доламав Дядьсірьогє носа. Дядьсірьога почав побоюватися Віталіка, а Віталіку було все одно, чи є той Дядьсірьога, чи немає.
— Твій синок — дебіл, — муркотів іноді Дядьсірьога. — Він кончений. Треба було його ще в дєцтвє втопить.
— Ти мужик чи не мужик? — питалась жінка. — Постав його на місце.
Ставити на місце кого б там не було Дядьсірьогє не хотілося, адже, як він зрозумів, іноді це буває черевато…
Надія ж Олександрівна вважала, що з появою чоловіка в домі запанував справжній чоловічий дух, що Віталік взявся за голову і почав навчатися. Насправді ж у домі запанував безлад і розруха. Дядьсірьога постійно щось ремонтував, ламаючи інше. У чомусь поламаному звинувачував Віталіка. Віталіку було по барабану. Він займався репом, іноді зустрічався зі своєю Юлею, цілувався і, приходячи додому, дрочив.
Життя було сповнене принадностями світобудови.
Одного разу Надія Олександрівна справляла свій день народження, прийшли якісь зачумлені подруги, друзі Дядьсірьога, робітники з котельні та асенізатори з молокозаводу.
У сусідній кімнаті мама потрошку п'яніла і наливалася рум'янцем. Коли друзі порозходились, а Дядьсірьога заснув на кухні, Надія Олександрівна розпашіла і весела вдерлася до кімнати Віталіка, намагаючись його розбудити.
— Вставай, Віталій!
Віталік, нічого не розуміючи, роздер очі і ошаліло глянув на маму.
— Віталій, мені з тобою треба поговорити.
— Ma, ну що таке?
— Нічого не таке. — її веселість моментально розтопилася, неначе пломбір під липневим сонцем. — Скажи мені, Віталій, ти не голубий? Тобі хлопчики не подобаються?
— Ти що, мамо, які хлопчики?
— Ну, не знаю, Сережа, наприклад.
— Не подобаються, мамо. Ніхто мені не подобається. Заспокойся.
Слава Богу, подумала Надія Олександрівна, хоч у чомусь він мужик.
І вийшла з кімнати.
Кончена, подумав Віталік, і заснув важким хмільним сном. Снився йому Сережа Савка.
Мені досі важко збагнути, чому мене завжди називали розумним.
— Ти розумний, — казали всі, і я себе почував якось незручно.
Не знаю, очевидно, що розумним я ніколи і не був, але досить уміло розігрував роль розумного. Ти знаєш якісь поверхові штуки, трошки з літератури, трошки з психології, трошки ще з якоїсь фігні, ти ставиш у словах правильні наголоси — і все, вважай, що ти розумний, що всі навколо бачитимуть у тобі людину, яка зможе дати пораду в надзвичайних і просто побутових справах. І ти даєш ті поради, але також поверхово. Не думайте, що мої поради, кажеш ти, такі вже корисні, я насправді дуже скромний, розумієте? Розуміємо, кажуть вони, не треба скромничати, ми ж свої. Так, кажеш ти, свої, але все одно, не буду я давати вам поради, просто не буду. Який розумний, думають вони, він навіть поради дає такі, що є над чим подумати.
Ти не дурень, думаєш ти, але і не розумний, ти звичайний, тобі часом самому важко розібратися у своїх побутових повсякденних проблемах, таких як заповнення холодильника, наприклад, або коли просто посварився з коханою тобі людиною. Ні, ні, Боже збав, який розумний? Розумний — це тавро, яке не вирізати навіть мисливським ножем, на твої плечі одразу лягає величезний тягар відповідальності, на твою голову падають масивні брили обов'язків, які ти неодмінно маєш вирішити на чиюсь користь, я не знаю, на користь твоїх друзів, на користь просто знайомих, перехожих, людей, які у твоєму житті нічого не варті, які, можливо, навіть заважають тобі жити, але ти стримуєшся, аби не послати їх куди подалі, аби не вибухнути від передозування відмерлими нервовими клітинами, ти зачиняєшся у своєму помешканні, у квартирі батьків або ще десь, накриваєшся ковдрою з головою і тихенько посапуєш двома своїми дірками, мріючи про те, як одного разу вимре людство і тобі не доведеться більше бути розумним, не доведеться давати поради і відповідати на дурні питання.