Анатомічний атлас. Важко бути жабою
Шрифт:
Присвячую Вію
І
У дитинстві Віталіка називали жабою.
— Жаба, — казали, — зелена жаба.
Віталік не ображався. Тоді він ще не вмів ображатися. Він тоді ще взагалі нічого не вмів. Хіба що ротом пускати слину і бурмотіти нерозбірливі звуки.
Коли Віталіку був лише один рік, до їхньої квартири завітали брати тата, Віталікові дяді. Усіх трьох звали Гєнами. Перший
— Пішли, — погодився батько, дядя Жора.
Вони вийшли у затемнений прохолодний коридор.
— Слухай, Жоро, — почав Гєна, який був капітаном далекого плавання, — він же в тебе дебіл.
— Сам ти дебіл, — образився папа Жора.
— Нє, ти як знаєш, а я кажу, що він у тебе дебіл. Це одразу видно. Бачив, які в нього довгі ноги, які пальці на ногах, які руки? А голова? Якби я не знав, то точно подумав би, що це — жаба.
— Можливо, він і схожий на жабу, але не дебіл. Це — мій син.
Інші Гєни стояли за спиною Гєни-капітана і мовчки хитали головою, погоджуючись зі своїм братом.
— Втопи його, — прохрипів рудий ірландець.
— Ти що, хворий? — занервував батько Віталіка.
— Ну, — почесав вогнисту бороду Гєна, — давай я втоплю…
Батько Віталіка занервував ще більше.
Віталік марнів. Його лице набуло блідого зеленавого відтінку, так що схожість із жабою стала просто-таки вражаючою. Мама Віталіка, Надія Олександрівна, з самого ранку до пізньої ніченьки сиділа за швейною машинкою. Очі злипалися, а руки терпли настільки, що, здавалося, от-от відсохнуть. Іноді вона відволікалася від машинки, підходила до колиски і цілувала Віталіка у завше гарячого лоба, промовляючи:
— Жабенятко моє…
Віталік слинився і посміхався. Тоді він ще не усвідомлював цього життя і посміхався виключно через відсутність будь-яких уявлень про цей жорстокий світ. А світ був дійсно жорстокий. Це він відчує пізніше…
Однієї зимової ночі, коли тато, Георгій Владиславович, прийшов з чергового виклику — працював він телемайстром, — а мама застрочувала останній шов на замовленій ще того понеділка курточці, Віталіка почало рвати.
— Віталік, що з тобою? — кинувся Георгій Владиславович до колиски.
Віталік не відповів. Його обличчя кривилося у страждальницькій гримасі.
— Надю, що з нашим сином? — звернувся батько до дружини.
Дружина молилася, її чорні круглі очі світилися яскравими вогниками у тьмяному світлі каганця…
Викликали «швидку». Лікар довго вовтузився біля малого, щось вимірював, ляпав малого по спині, кудись телефонував, супроводжуючи все професійною лайкою. Далі пішов до ванної, вимив руки і прополоскав горло смердючою хлорованою водою.
— Що з ним, що з Вітасиком? — рвала на собі волосся мама.
— Отруєння.
— Чим? Я ж його ще груддю годую.
— Грудним молоком, — спокійно промовив лікар, потер пухкі вуса
— А нам? Що нам робити?
— Моя порада… — зупинився лікар на східцях.
Надія Олександрівна затамувала подих, аби не прослухати пораду лікаря.
— Втопіть його, — цинічно пролунав сухий голос ескулапа. — Або давайте я втоплю… Діла не буде.
Після довготривалого оціпеніння Віталікова мама напоїла сина марганцівкою, поставила градусник і пішла спати. Георгій же Владиславович запив. Уже пізніше він звинувачував у цьому свого сина, Віталіка.
— Це з твоєї вини я бухаю, — бив він сина. — Це з твоєї вини я невдаха, — летів у Віталіка черговий стілець.
Це був його батько. Він справедливий, а тому Віталік погоджувався з усім, що казав йому його старий, з усіма об'єктивними несправедливостями й неправдами старших, з усіма беззмістовними звинуваченнями й ударами по нирках і голові, зі своїм зеленавим відтінком обличчя, зі своїми смішними пальцями на ногах, з усіма однокласницями, що не втомлювалися потішатися над ним, з учителем хорового співу, який не упускав нагоди назвати його дебілом. Це все потім, а зараз лежав собі Віталік у ліжечку, давився своєю слиною, своїми дитячими хворобами, цим прогірклим несвіжим повітрям, цією чорною зимою, своїми п'ятнадцятьма прожитими місяцями, своїм дитячим болем…
— Як його звати? — запитала нянечка Наталія Михайлівна, тупорила й незграбна тітка.
— Кого з них? — перепитала вихователька Лідія Антонівна, суха безпринципна сука.
— Та цього от дебіла, що пузирі ротом пускає.
— Вітя, здається, чи Віталік… Вітя! — загукала вона до Віталіка.
У відповідь — ніякої реакції.
— Я ж кажу, дебільний, — сплюнула на холодну підлогу нянечка.
— Сімейка в нього ще та. Мати прибиральницею працює в морзі третьої міської.
— Воно і не дивно. Ти чула, що плямистий пєрєстройку якусь оголосив. Це що таке?
— А я знаю? Мабуть, знову в гебе забиратимуть.
— Ну, дай Боже! Щоб таких от не плодили, — і нянечка знову сплюнула.
Віталік грався у літаки. Він був літаком, Валерка був командиром, а Марина — стюардесою. Кожного з них вдома били. Віталіка бив тато.
— Віталій, зрозумій, ти маєш вирости справжнім чоловіком! Ти маєш бути розумним, героєм, мужчиною! — кричав Георгій Владиславович і бив сина лінійкою по сраці. — Віталій, — вів далі батько, — зрозумій, якщо не вчитимеш географію, будуть великі неприємності, тебе заберуть у тюрму, а там тебе вже не виховуватимуть, тебе битимуть не так, як я, тебе скалічать, Віталій, зрозумій, скалічать. Не просто так, тобі ноги повідривають, руки.
Дворічний Віталік у тюрму не хотів. Він плакав, просився спати, пісявся врешті-решт, але суворий і суровий батько продовжував опівнічну екзекуцію.
— Віталій… — крізь сон чув Віталік. Він стояв у зелених дитячих колготках перед батьком, його блідими щоками текли солоні сльози розпачу та болю, але, стоїчно переварюючи всі приниження, він все ж таки дочікувався того моменту, коли батько наостанку ляпав по розчервонілій і майже задубілій дулі лінійкою й утробним голосом промовляв: