Аномальна зона
Шрифт:
Договоривши, Кiра розламала вже очищений апельсин навпiл, простягнула половинку Сергiєвi, другу поклала собi на колiна, обтерла руки вiд липкого соку сiрим лiкарняним рушником.
— Вiтамiн, — вона кивнула на апельсин.
— Дякую, — Бражник двома прийомами розправився зi своєю половиною фрукта, обтер мокрi вiд соку губи тильним боком долонi. — Яким робом там Пузир?
— Все, що вiн говорить, треба сприймати з поправкою та дiлити на два. Хоча б тому, що вiн у всiх своїх бiдах на тещу киває. Мовляв, вона змусила, вона штовхнула на слизьке. Та справдi, в цiй iсторiї
— Ти дивилася «Санта-Барбару»? — щиро здивувався Сергiй.
— Дуже давно це було. Якi ще є розваги у самотньої жiнки? Особливо тодi, коли «Санта-Барбара» — єдине, що рятувало вiд депресiї. I все, закрили тему. Бачила десяток серiй, тому уявляю собi… Значить, так. Отой рудий, застрелений Пузирем у голову, виявився родичем близької подруги Миколиної тещi. Невiдомо за яким чортом вiн почав шукати виходи на мiлiцiю, котра охороняє зону вiдчуження. Обмовився: є, мовляв, можливiсть непогано пiдробити. Ну, подруга — тещi, теща — зятя за горiшки. Давай, зятьок, не лови ґав, крутись як iншi люди, бо i так з тiєї охорони нiчого не маєш… Зрозумiло, свiдкiв розмови рудого з Пузирем не було. Як вони знайшли спiльну мову i про що домовились — не знаю. Думаю, пiзнiше це спливе… Результат важливiший: як найкраще мiсце для того, аби щось кудись заховати Коля Пузир назвав Пiдлiсне. Кажуть, тепер божиться: про трупи нiчого не знав. Коли дiзнався, пiзно було пити «Боржомi». Вже по саму макiвку у справi.
— Хто знає, — Бражник стенув плечима i поморщився — поранений бiк заболiв. — Може, так насправдi й було. За що Колi бабки платили?
— За мiлiцейське прикриття. Теоретично всiх, хто їде в зону, фiксують. Данi про них доповiдають по iнстанцiях. Там же купа порушень можлива, сама розумiєш… А Пузир їхнього джипа не помiчав. Ще з напарником своїм дещицею лiвого приробiтку дiлився. Чому цiй братвi не простiше було десь закопувати трупи, а звозити їх у мертве село i скидати там до купи, поняття не маю.
— Я теж, до речi. Тiльки ж…
— Та знаю, знаю, тебе в курс справ глибоко не вводили. Думаю, подробиць ми однаково не тепер дiзнаємось. Але ось таким чином рiк протягнули. Потiм Коля дiзнається з преси, яку сам же передплачує тещi: Пiдлiсне — аномальна зона. Навiть кореспондентiв туди понесло. Вiн, звичайно, маякнув про небезпеку. А йому: нехай поки так буде, нову точку треба шукати. Якби не випадок з дiдом Сумчатовим, якби не потреба термiново утилiзувати його труп, не наткнулися б могильники та Шамрай один на одного. Далi…
— Знаю, — жестом зупинив Бражник. — Вiрнiше, не знаю, а здогадуюсь. Коля в курсi, що тут — аномальна зона. Зникнути журналiст не повинен, це не хворий на голову дiдок. Але треба спробувати обставити все, мов по писаному. Ним же, Шамраєм, писаному. Не знаю, де могильники роздобули потрiбний препарат, хай слiдство займається, роботи там до наступної Паски, якщо не далi. Та вони шандарахнули Вiтю шокером, вкотили йому укол, ще й по кумполу приголубили. Потiм Пузир зiграв, наче Шамрай з повiтря виринув. А машину вони заховали. Потiм продадуть або на запчастини пустять — у цiєї братiї
— Помилка, — клацнула пальцями Кiра. — Все ж таки машину вони втопили. Кiнцi в воду.
— Ну i нехай, — безболiсно визнав свiй прорахунок Бражник. — Суть не в тому. Ясно, що Вiтя колись до тями прийде. За цей час могильникiв слiд прохолоне. Знайдуть трупи — погано. Тому потрiбна пожежа, хороша. Так що не в одних нас, Кiро Антонiвно, були напряги з часом. А тут ще я намалювався на обрiї, Коля i маякнув своїм: проблеми. Вiрно?
— Десь так. Кажу ж тобi — я на допитi Пузиря присутньою не була. В цiлому вгадав.
— Для чого вони хотiли мене гасити? Адже зникнення мента небезпечнiше за зникнення журналюги.
— Коли вже могильники, як ти їх називаєш, почали спiвати пiд протокол, хтось пояснив: головне — спалити хату i трупи з нею. Чому в мертвому селi бiля спаленої хати вбили працiвника мiлiцiї — загадка, яку довго нiхто не зможе розгадати. Ну, скаже Вiктор про труп у льосi. Чий труп? Хто його привiз? Чи один там був труп? На кого взагалi нарвався капiтан Бражник? Якого чорта лисого вiн, тобто ти, шукав у Пiдлiсному? Бачиш, запитань без вiдповiдей було б дуже багато. Ти поламав їм усю малину. Пузир, до речi, все це бачив. Зрозумiв — рудий його точно здасть. Набрався нахабства i пiшов на зачистку сам. Так, принаймнi, менi розказували. Так що все…
— Все?
Капiтан Бражник знав слiдчу Березовську давно. Йому не сподобався її тон. Точнiше — iнтонацiї, з якими вона промовила оте «все».
— Ну…
— А без «ну», Кiро… Антонiвно?
— Ну… Майже все. Є нюанси.
— Ось подивiться, Тамаро. Вам знайомий хтось iз цих людей?
— А… Вони що… Мертвi?
— Мертвий тiльки оцей. Але, вибачте за подробицю, йому куля розтрощила голову, проте обличчя придатне для впiзнання. Ось цi двоє живi. Їх заарештовано, сядуть вони надовго. Можете смiливо впiзнавати.
— Нi… Не можу. Нiкого з них не бачила.
— Так… Уважнiше. Ще раз, i уважнiше, Тамаро.
— Нiкого з них я ранiше не бачила.
— Значить, тiєї ночi, коли ви приїхали в Пiдлiсне, ви там не зустрiлися з ними? Ось ця хата знайома вам?
— Вона… горiла?
— Горiла. Ось бiльш загальний вигляд. Бачили її?
— Нi. Я взагалi нiчого не бачила. Був пiзнiй вечiр. Там темно. Я заїхала в село — фари вимкнулися. Згасли чомусь. Вийшла з машини, пройшла вперед кiлька крокiв. Усе, далi було вранiшнє шосе.
— Цi люди могли в той час бути в Пiдлiсному.
— Нехай так. Тiльки я нiкого не бачила. Темно. Осiння нiч. Слухайте, не знаю я їх. Заберiть вiд мене цi гидкi фотки, страшно…
Кiра бесiдувала з Томою Томiлiною без протоколу. У неї навiть фотографiй тих «могильщикiв» нема — нi живих, нi мертвого.
Березовська просто прийшла до дiвчини, яку до того часу ще не виписали, i запитала, кого чи що вона бачила тiєї ночi в селi Пiдлiсному. Хто напав на неї, хто ударив по головi, хто вколов укол.