Аномальна зона
Шрифт:
— Ти… Ти вважаєш, це правильно?
— Що саме?
— Ну… Що Сергiй не бореться… За себе…
— Вiн якраз за себе i бореться. Не за кадрове здоров’я рiдної мiлiцiї бореться, а за себе, — заспокоїла приятельку Кiра. — Ще — за вас трьох. Йому простiше пiти так, як пропонують. Вчепляться, почнуть вiдверто виживати, тiльки гiрше стане. Для всiх.
Жiнки знову замовкли, i Березовська вiдчула — тепер стає тут зайвою.
— Дякую, — вона ступила крок до кухонних дверей.
— Почекай, — зупинила її Людмила. — Щось таке я, чесно кажучи, хотiла почути. Бачу, тi, хто треба, все зрозумiють. Кiро… Словом… Давай ти приляжеш — в залi на диванi подушка i плед. Подрiмай кiлька годин. В обiд до Сергiя разом з’їздимо, плову йому вiднесемо. Ти як?
Кiра чекала на дзвiнок. I не на один.
— Добре. А то так нагодувала — справдi йти не хочеться.
Свiй зовсiм уже вистиглий чай вона так i не випила.
По обiдi в лiкарнi стояла недiльна тиша.
Жiнки надто старанно намагалися говорити з Бражником про що завгодно, крiм його звiльнення з мiлiцiї. Сергiй вiдчував це, i був вдячний дружинi й Кiрi: вiн сам зараз не бажав давати комусь непотрiбнi пояснення i зайвий раз обсмоктувати це питання. Навпаки, пiсля розмови з начальником йому раптом стало так спокiйно, як не було вже давно. Дивно — навiть сон почав швидко налагоджуватись: вiдколи вiн у лiкарнi, здебiльшого спав, у перервах мiж сном даючи байдужi пояснення купi народу — вiд слiдчого прокуратури, якому доручили «справу Пiдлiсного», до київського полковника з мiлiцейського главку.
Мiж iншим, цей полковник виявився цiлком нормальним мужиком. Навiть анекдот смiшний розказав на прощання.
Бражник саме почав переказувати його Людмилi й Кiрi, коли ожив мобiльник Березовської.
— Слухаю! — буквально вигукнула вона в трубку, тут же протягнула з помiтним розчаруванням: — Так, здрастуйте, Вiкторе…
Якийсь час вона мовчки слухала.
— По телефону не можна? Тодi гаразд, я саме в лiкарнi, тiльки в iншому корпусi. Пiдiйду.
— Шамрай? — запитав Сергiй, коли слiдча вiдключилася.
— Шамрай.
— Чого хоче?
— Каже — серйозна справа. Доведеться йти. Побудеш ще, Людо, чи…
— Побуду, побуду, — заспокоїла Людмила. — Треба ж тебе на обiд забрати…
Вислухавши Шамрая, Кiра Березовська зрозумiла: обiду в неї сьогоднi не буде.
— Чому ранiше мовчав? — запитала суворо.
— Не думав, що це важливо, — Вiктор здвигнув плечима.
Аби не тривожити пообiднiй сон вiдставного пожежника, вони вийшли з палати i тепер стояли бiля зелено пофарбованої стiни в порожньому коридорi.
— Чого ж зараз вирiшив, що важливо?
— Тома тут… Ми ж в одному вiддiленнi… Ось… Я пробував з нею поговорити. Вона вперто каже: нiчого з аномальної зони не пам’ятає. I взагалi, з пам’яттю в неї…
— Знаю, — рiзко перервала Березовська. — Ближче до тiла.
— А ви… чи не ви?… Ви, здається… Неважливо… хтось обмовився, що на Тому нiхто не нападав. Слiдiв насильства, крiм ґулi на потилицi, немає. Та й ґуля там — ґулька… Але вона щось бачила. Iнакше б тi, хто мене викрав i обробляв за мiстом, не старалися б так. В лiкарнi бiля Томи тодi мiлiцiонер стояв, охорона…
— Тепер нема.
— Нема.
— Нiкого зi своїх… — згадавши про ланцюг i собаку, Березовська на мить затнулася, стараннiше добираючи слова, — зi своїх, е-е… кривдникiв ти за цей час тут, у лiкарнi, нiкого не бачив?
— Я б сказав.
— Отже, не бачив?
Вiктор похитав головою.
— Значить, ти думаєш: тi… люди вирiшили, що Тамара проговорилась як не мiлiцiї, то тобi про побачене в Пiдлiсному?
— Так. В Пiдлiсному… Або десь поруч…
— Вони зрозумiли свою помилку?
— Хрiн їх знає.
— Ще одне: ти хоч одного з них запам’ятав?
— Одного — точно. Того, який назвався людиною з карного розшуку… Тiльки одного й розгледiв. Бачив менше хвилини, та нiколи вже не забуду. Наволочку ж на голову, казав же… Вiн менi, мiж iншим, навiть снився вчора.
— В кошмарному снi?
— В якому ж iще?
— Там ти його перемiг?
— Я тiкав. Вiрнiше, хотiв тiкати. Ноги вгрузали, не мiг рухатися…
— Поганий сон, — визнала Кiра. — У тебе ще тривоги багато. Нервова система… Хоча нiчого в цьому дивного немає. Так, до справ: ранiше ти його точно не бачив?
— Сто пудiв.
— Словесний портрет скласти можеш?
— Постараюсь. Вiн такий чорнявий…
— Стоп! — зупинила Березовська. — Не менi. Повертайся в палату. Тамарi поки нiчого не кажи. Спробую швидко щось придумати.
Бражник заявив: нереально.
Недiля сьогоднi, нiкого знайти не вдасться, тим бiльше — з експертiв. Мовчки вислухавши його, Кiра глянула на Людмилу, котра, вiдчуваючи себе зайвою i розумiючи, що вiдбувається щось важливе, сидiла тихенько, а тодi простягнула Сергiєвi свiй телефон.
— Набирай.
— Кого?
— Кого треба — того й набирай. До кiнця дня менi потрiбен фоторобот. Чорнявих негiдникiв у Житомирi та околицях немало. Домовляйся, це реальний шанс.
— Для кого? Для чого?
— Не знаю. Тiльки сам бачиш: Тамара щось свiдомо приховує.
— Думаєш, вона грається у втрату пам’ятi?
— Все може бути. У людини є право не хотiти пригадувати. Але у нас с тобою поки що є обов’язок дiзнаватися, що саме приховують люди. Дзвони, дзвони, не гуляй, рахунок я вчора поповняла.
Зiтхнувши i якось навiть винувато глянувши на Люду, Сергiй Бражник пiдвiвся, зручнiше вмостив подушку пiд спиною i взявся за телефон.
Лiкаревi Кiра потiм подзвонила сама.
Вiн дозволив забрати Шамрая з лiкарнi до вечора.
А глибоко пiд вечiр знайомий кримiналiст, роблячи особисту послугу Бражнику, нарештi сконструював такого фоторобота, з яким погодився Вiктор.
Стовiдсоткової схожостi комп’ютернi фотороботи не дають. До того ж свiдок, хоч i клянеться нiколи не забути злочинця, все ж таки бачив його, як не крути, секунд тридцять-сорок… добре, нехай хвилину, але не бiльше. Причому Шамрай не роздивлявся обличчя незнайомця спецiально.