Аномальна зона
Шрифт:
Тим не менш, фоторобот вийшов, на переконання Вiктора, дуже схожий.
Це пiдтвердилося за кiлька годин.
Кiра сама, здається, розгледiла в чоловiковi, який назвався працiвником карного розшуку, дуже знайомi риси. Але, аби пiдтвердити свої пiдозри, знову потурбувала Сергiя в лiкарнi. А у капiтана Бражника навiть сумнiвiв не було.
Лишалося знайти серед дiлових паперiв Кiри фотографiю того, на кого може бути схожим обличчя з фоторобота.
Ця людина не любить свiтитись, як i той, на кого вiн працює. Проте фотографiї пiдозрюваних у вбивствi завжди повиннi бути пiд рукою у слiдчого та опера-сищика. Навiть якщо пiдозрюваний не фотографувався спецiально для архiвiв мiлiцiї чи прокуратури.
Коли Кiра знайшла потрiбнi фотографiї i, не дивлячись на дуже пiзню годину, пройшла у палату до Вiктора й показала їх журналiстовi, той вiдразу впiзнав у своєму викрадачi Антона Коновалова.
Довiрену особу Акули Дена. Його вiрного охоронця.
Перший мороз не протримався довго.
Погода знову стала непевною i цiєю непевнiстю дратувала людей, i без того роздратованих постiйними повiдомленнями про фатальну кризу i обiцянками: все буде або погано, або ще гiрше.
Понедiлок, восьме грудня, для слiдчої Житомирської мiської прокуратури Кiри Антонiвни Березовської почався, на вiдмiну вiд стурбованих тотальним зубожiнням громадян, дуже добре. Бо на гачки, закинутi нею напередоднi, клюнуло.
Вже до полудня вона мала iнформацiю з рiзних джерел, яка, хоч i була поки що поверхневою, цiлком влаштовувала Кiру. Iнтуїцiя та досвiд пiдказували: ось вони, тi картинки, яких так не вистачало для складання повного та цiлiсного уявлення про те, що ж насправдi вiдбувається i головне — як до всього треба ставитись.
До вечора ще далеко. Решту часу Березовська провела, зачинившись у кабiнетi та наводячи на основi отриманих вiдомостей певнi довiдки. Результат понедiлкових зусиль заспокоїв Кiру: тепер вона не просто готова сказати, хто винен, а й навiть знала, що робити. I головне, чого робити не варто в жодному разi.
Тому, зробивши ще кiлька дзвiнкiв i залагодивши останнi на нинiшнiй день справи, Кiра Березовська старанно зачинила сейф, вдягнулася, закрила кабiнет, вийшла з прокуратури, неуважно вiтаючись чи прощаючись iз колегами, котрi траплялися по дорозi, сiла в маршрутку i поїхала в лiкарню.
Тамару Томiлiну вона застала в палатi. Лежачи, дiвчина гортала товстий глянцевий журнал. Побачивши вiдвiдувачку, Тома вiдволiклась вiд свого заняття, котре помiтно занудило її, навiть пiдвелася слiдчiй назустрiч. Двоє сусiдок по палатi припинили теревенi, дивлячись на жiнку з непiдробною цiкавiстю: вони знали, хто така Кiра Березовська.
— Добрий вечiр, Тамаро, — кивнула Кiра, зробила вiтальний жест у бiк iнших присутнiх. — Як ви тут?
— Не знаю, — дiвчина стенула плечима. — Нормально… мабуть…
— Ось i лiкар каже — нормально, — губи Березовської зобразили щось схоже на посмiшку. — Настiльки нормально, що вiн дозволив менi забрати вас сьогоднi звiдси.
— Вам? Забрати мене? Сьогоднi? — Тома нiчого не розумiла.
— Менi, — пiдтвердила Кiра. — Наскiльки я знаю, до вас нiхто з родичiв чомусь не ходить. Хоча родичi у вас є, але далеко. Я дiзнавалася…
— Для чого? — у голосi Томи дзенькнула ворожiсть.
— Робота у мене така, — обмежилася Кiра цим поясненням. — Про все iнше поговоримо не тут. Потрiбнi документи заберете завтра, лiкар їх пiдготує.
— Документи?
— На виписку, — кивнула Березовська. — Далi лiкуватися почнете амбулаторно. Вам розкажуть як. Тримати вас у стацiонарi немає сенсу. Однаково прогресу нема, ознаки амнезiї наочнi, по всiх iнших параметрах ви цiлком здорова людина. Збирайтеся. Оскiльки у вас тут, у Житомирi, нiкого немає, а саму вас вiдпускати не хочеться, я висловила бажання вас супроводжувати. Лiкар не заперечує.
Тепер Тамара виглядала розгубленою.
— Ну… а до завтра не можна почекати?
— Завтра нiчого не змiниться, — Кiра заговорила тоном, який виключав заперечення. — Вас так само немає кому супроводжувати, вдень я працюю. Все, все, покваптеся, Томо.
— Чому… куди так поспiшати? — дiвчина далi не розумiла.
— Ось це я вам поясню трошки пiзнiше. Тiльки не тут, ясна рiч. Збирайтеся, збирайтесь.
Речi дiвчини висiли тут же в палатi, на вiшаку в шафцi. Пiд не менш здивованими вiд такого поспiху поглядами сусiдок Тамара стягнула через голову простенький светр, вибралася зi спортивних штанiв, вдягнула джинси, другий, теплий пiд горло светр, у якому вона збиралася їхати в Пiдлiсне i в якому її знайшли. Потiм — теплий плащ. Голова лишилась простоволосою.
— Документи, грошi є у вас тут?
Тамара кивнула головою.
— Тодi вперед, поїхали.
На вулицю вони вийшли мовчки. Замiсть того, аби йти до зупинки маршрутки, Кiра впевнено пройшла до бровки тротуару, виставила руку вперед, голосуючи, зупинила таксi. Назвавши свою домашню адресу i навiть не торгуючись, вона повернулась до Томи, котра, далi виглядаючи розгубленою, тупцяла на мiсцi.
— Їдемо, їдемо.
Тамара слухняно вмостилася на заднє сидiння машини, i лише коли вони вийшли бiля будинку Березовської, не витримала:
— Я хочу знати, що вiдбувається.
— Нiчого особливого. Нiчого страшного. Нiчого небезпечного для вас. Досить? — спокiйно вiдповiла Кiра.
— Досить, — погодилась Тамара i додала: — Поки що.
— Прекрасно. Тодi ходiм. Поясню все, коли зайдемо до хати.
Пiднявшись лiфтом на потрiбний поверх i вiдчинивши дверi своєї квартири, Березовська гостинним жестом запросила Тому вперед. Зайшовши за нею, ввiмкнула свiтло в передпокої, зачинилася, кивнула на вiшак:
— Роздягайтеся. Ви в себе вдома.