Апостол черні
Шрифт:
«Ти підеш з моєї хати…» — обізвався перший батько й сіпнув рукою, щоб вирвати її з молодої правиці.
«Піду, тату. Само собою розуміється».
«І пожалуєш гірко своїх слів і поведення проти батька». Він, наче мечем, різав поглядом молодого сина.
Сей випустив руки батька зі своїх і відступив. Батько розмахнувся, щоб вдарити його, але в тій же хвилі опустив руку; поглянувши в його лице, він не міг свій замір виконати. Сей стояв не рухаючись, з зложеними на грудях руками, й ждав — не звертаючи свого проникливого погляду з обличчя батька. Як дуже мусив вже бути вправлений
Одна з сестер, зачувши слова брата, всунулася на софу й заплакала тихо. Се була батьком карана Оксана, улюблена сестра його.
Він глянув на неї й, не сказавши ні слова, здвигнув плечима. Мов на тайний приказ, вибив стінний старомодний годинник… в формі позолочених рам ніби чотирокутної скриньки з личком годинника — якусь годину і вслід за тим розплилася від нього музика, мов падучими зворушливими каплями тонів паралізувала бурхливі почування. Музикальний механізм грав менуета .
Юліян підійшов до вікна.
Батько поглянув на годинника.
«Хто його накрутив? Його мусів хтось недавно накрутити, інакше він би ще сам тепер не грав. Хто накрутив?»
«Я», — відповів син, поглянувши певно батькові в очі.
Батько притакнув головою.
«В цій хвилі міг би я багато простити, — сказав стисненим голосом, відітхнувши глибоко. — Сей годинник — то мій одинокий скарб і приятель, що остався мені по родичах, а радше сказати, по моєму батькові. А що…» — і тут урвав.
«Він не лиш свідок моїх сирітських літ, але він був і першим дарунком вашій матері, свідок моєї любови… до неї, свідок моїх освідчин їй і свідок, як вона, та добра й терпелива, прийняла мої освідчини, а враз з тим і вибрала собі й б а т ь к а д л я с в о ї х д і т е й».
Сказавши се, не поглянув ні на кого — опустив кімнату.
В ній стало тихо.
Всі неначе здержали віддих, перебуваючи під вражінням щойно пережитого, між тим, коли годинник грав і грав, мов добрий приятель розказував дітям про минуле і давнє, вповиваючи все те в сумовито тужливу мелодію, доки не розплилася, оставляючи по собі лише півголосне тикання й тишину.
По довгій хвилі мовчання, під час котрої вставився й легкий сумерк в кімнату — стояв оборонець, брат, як перше при вікні, сплівши собі пальці поза голову в волоссю і не рухався з місця. «О Цезар, Цезар…» — прошептали враз його молоді уста і вмовкли.
Старша сестра приступила до нього на пальцях, погладила його по рамені. «Ти любиш тоту постать зі старинної історії?»
«Так», — відповів і мовчав далі.
«Але його зрадили і вбили…»
«Їм здавалося, що буде ліпше, як буде республіка… і докидували йому деспотизм».
«Так».
«Він був один з найбільших й найзначніших мужів». При тих словах він звернув своє гарне обличчя до неї.
«Зрада, Юліяне, се мабуть найпідліший вчинок, на який може здобутися людина», — вкинула вона, щоб щось сказати, відчуваючи, що він не в настрою дотикатися щойно лише скоївшоїся сцени з батьком.
«Так воно й є, — відповів він. — Але розходиться також ще й о те, якого рода зрада буває. Іноді ціль освячує средство».
«Кожда, брате».
«Справді кожда є гидкою подією. Ми майже всі зрадники, сестро. Хто більше, хто менше».
«Як-то?»
«Підстелюємося, лицеміримо, продаємо свої погляди, не звертаючи уваги ні на прохання душі, ні окрику совісти своєї». Тут махнув рукою і знов замовк, відвернувшися, як перше, до вікна. Сестра, помовчавши якийсь час, сказала: «Ти такий щирий, Юліяне…»
Він не відповів і лиш ледве помітно звернув до неї голову, поглянув на неї і сховав очі.
«Юліяне!»
Мовчання.
«Колись все зміниться… хочеш сказати. Я знаю. З дня на день відбувається зміна, доводить до чогось нового, свіжого. Все підлягає законові зміни».
«Ти філософуєш , як іноді батько, а я хотіла щось інше сказати. Хотіла сказати, я к и й в і н».
Брат зморщив чоло.
«Остав його. Він не зносить, що слабосильне. Се його характер, він поспішний, однаковий, як той лев, і ніколи інший не буде. Саме на таких, як він, можна будувати. Він нас ніколи не заводив. Не обіщував, що не міг додержати. От що».
«Я хотіла сказати, брате, — вкинула поважно сестра, — що колись все зміниться на краще, на ліпше».
Він похитав головою.
«Так. Бо й ти віриш в той забобон — ілюзію, що все, що будуче — краще. Але можна й помилитися».
«Я думаю щодо наших обставин, Юліяне».
«Ах… — сказав протяжно і усміхнувся сумно. — Я один брат межи вами сестрами, а що ви себе не почуваєте щасливими, виходить, ніби я мушу таким стати».
«Ти і нас колись ущасливиш, як діпнеш своєї цілі».
«Коли-то буде?» — спитав коротко.
«Ну звісно; колись… за кілька років, кажім. Тоді, може, котрась із нас і застукає до тебе в віконце».
«На мою поміч в життю можете все числити — яка б вона там і не була», — він звернувся до неї і показав їй своє бліде, в тій хвилі майже перетомлене молоде обличчя, що так і виявляло якісь душевні муки.
«Доки не одружишся», — обізвалася нараз тут з іронією молода Оксана, що усіла вже на софі й закинула сплівши пальці поза коліна, а тілом нахилилася вперед себе й дивилася на брата.