Арсен

Роздобудько Ирэн Виталиевна

Не встиг ступити і двох кроків, як почув услід:

— Гляди, будеш гуляти — до лісу не заходь!

Зоряна Петрівна підтвердила це голосним меканням.

Я помахав рукою і рушив далі.

І майже одразу зупинився. Помітив, що з-за паркану за мною спостерігає парочка цікавих очей… Це був хлопець трохи старший за мене. Замість привітання він просто свиснув і поманив мене рукою так, ніби ми давно були знайомі.

Я підійшов.

— Ти — Арсен? — запитав він.

Я кивнув:

— Так,

а що?

— Та от, Арсене, — немов продовжуючи розмову, сказав хлопець. — Айрес уже сказала, що сюди приїхав якийсь новенький. Отже, ти з Іванюків, виявляється?

Тон у нього був не надто привітний.

— Ну і що з того? — огризнувся я.

— А те, що це небезпечно.

— Чому ж?

— Тому що Іванюків тут не люблять! Мій дідусь казав…

Я аж присвиснув! Знову те саме: «дідусь казав»…

Що за дивні люди? Живуть чутками про те, що хтось-комусь-колись-щось казав.

— Цікаво, через що це Іванюків не люблять? — увірвав я хлопця.

— Через Білу Даму… — прошепотів той. — Вона тут ночами шастає по вулицях, народ лякає…

— Яку ще Білу Даму? Що ти верзеш?

— Ще дізнаєшся! — зловісним голосом сказав хлопець і зістрибнув з паркану.

— Стій! — гукнув я. — Поясни!

— Дідько пояснить! — крикнув він, ідучи до своєї хати.

А вже з порогу додав:

— До лісу краще не ходи!

І зник за дверима.

Невже всі мешканці домовилися з мене глузувати?

…Коли дістався річки, вже знав чи не півсела! Хтось гукав до мене крізь паркан, хтось обганяв на велосипеді, хтось ішов назустріч. Усі зупинялися, віталися, розпитували і попереджали, щоб я не заходив у ліс.

Теревенили про мою подібність до давно померлого Арсена. І про його дружину-відьму, яка перетворилася на привид Білої Дами…

Голова мені вже йшла обертом. Я дійшов до берега річки і сів на пісок. Вирішив підбити підсумки.

Отже, як виявляється, в селі добре знають історію про Арсена, пам’ятають Макара і досі вважають, що дружина його сина, на честь якої назвали мою зведену сестру, була відьмою.

Я сидів на березі річки і вдивлявся в ліс, що щільною стіною вставав за бродом.

Десь тут уночі спалахували вогники.

Мені стало незатишно.

Ліс і річка здалися ворожими. До того ж довкола стояла мертва тиша. І таке враження, ніби за тобою стежать.

Щойно я про це подумав, як позаду щось зашелестіло. Я повернув голову. По піску до мене тихо йшла Айрес. Вона була в тих же подертих джинсах, кросівках і в тільняшці. Тільки розпущене волосся тепер лежало на плечах, мов полотно.

Я зрадів.

Айрес сіла біля мене.

— Ну, як ти? — запитала вона.

— Добре, — відповів я. — Тільки трохи дивні у вас тут люди.

— Чому дивні? — здивувалася вона. —

Звичайні.

Я подумав, що нарешті маю добру нагоду почути хоч щось більш-менш зрозуміле, і сказав:

— Може, і звичайні, але надто цікаві. По-перше, дивляться на мене так, ніби я з неба впав. По-друге, попереджають, щоб не ходив до лісу. А по-третє, розповідають якісь нісенітниці про Білу Даму. Можеш мені щось пояснити?

— А що ж тут пояснювати? — посміхнулася дівчина. — Кожне село має свої заморочки і свої байки. А ти саме з тієї родини, про яку ті байки ходять.

— А які саме?

— Ти хіба не знаєш? — здивувалася Айрес. — Невже тобі батьки не розповідали про пана Макара, в якого були скарби? Все село на них поведене, досі їх шукають! Але вголос про це не говорять! Бояться конкуренції. Проте вночі виходять на руїни хутора, де жив Макар, і риють, риють…

— Тобто ті вогні, що я бачив уночі, це… — почав було я, але Айрес різко увірвала мене:

— Які ще вогні?! Що ти бачив? Нікому про це не кажи. — Вона зітхнула і прошепотіла мені в самісіньке вухо: — Це не живі вогні! Це — примари. Кажуть, що то ходить свита Білої Дами!

— Слухай, Айрес, — заблагав я. — Ти класна дівчина, але дуже прошу, хоч ти не верзи дурниць! Якщо можеш, розкажи все, що знаєш. Навіщо наганяти туману?

— Добре, — згодилася вона. — Але знаю я небагато. Лише те, про що пліткують. А люди кажуть таке: вже багато років ходить селом привид Білої Дами. Ходить і квилить над річкою. А що хоче — невідомо. Може, стереже скарби. Може, тужить за кимось. Кажуть, що була та Дама дружиною твого предка і померла лютою смертю. Тому і до тебе така цікавість. Але ти не зважай. Ти ж сюди відпочивати приїхав.

Я вирішив сказати їй правду — приїхав з'ясувати деякі темні плями в історії моєї родини. А тепер упевнився на всі сто відсотків, що ці плями таки існують. І, звісно, було б непогано все розставити на свої місця. Дізнатися, чи справді мій тезко Арсен винен у смерті свого батька. І чому його дружину вважають відьмою.

— Ну ти даєш! — захоплено вигукнула Айрес. — Хіба тепер це можна з’ясувати?

— Думаю, що можна, — поважно відповів я. — Якщо підійти до цього з розумом.

— І що ти збираєшся робити?

— Спочатку розпитаю діда. Колись у дитинстві він розповідав мені родинну легенду. Але я тоді був малим.

— Це слушно, — погодилася Айрес. — Тобі він усе точно розповість.

— А ти згодна мені допомагати? — з трепетом запитав я і пояснив: — Розумієш, кожному Шерлоку Холмсу потрібен свій доктор Ватсон!

Я помітив на обличчі Айрес сумнів. Вона помовчала кілька хвилин, ніби вирішуючи для себе щось важливе, а потім відповіла:

— До певної міри…

Я не зрозумів, що вона має на увазі.