Арсен
Шрифт:
З такими думками я і заснув.
Сон мені наснився доволі романтичний. Але переповідати його не буду.
Вже вибачайте…
«Готуйте отруйні арбалети!»
Я проспав!
Ось чим відрізняються міські люди від селян — ранок для мене розпочався тоді, коли мої місцеві ровесники вже поверталися з риболовлі.
Мало того, що я прокинувся пізно, так ще на мене одразу ж чекала неабияка халепа. Спершу я навіть не зрозумів, у чому справа.
Розплющив
Побачив, що я з ніг до голови перемотаний нитками!
Більше того: моє волосся було розділене на пасма, і кожне з них прив'язано нитками до бильця ліжка. Що за чортівня? Я обурився.
Розірвати ці пута було досить легко, але мене цікавило, хто таким чином намагався ув’язнити мене? В коридорі ледь чутно рипнули дошки підлоги, на дверях заколихалася мереживна фіранка, за якою виднівся знайомий силует.
Ага, зрозуміло — це витівки Нійолє!
Але ж як соромно: мала бешкетниця прокинулася раніше за мене, і поки я давав хропака, спеленала мене нитками, мов павук муху.
Що ж робити?
Вдати, що сплю. Дочекатися, поки вона підійде, схопити і надавати добрячих стусанів. Точно!
Я затаївся. Завіса нечутно відсунулася вбік, і Нійолє навшпиньках почала підбиратися до мене. Я не ворушився. Треба підпустити ворога якомога ближче!
Я приготувався до стрибка. І коли дівчисько підкралося зовсім близько, вхопив її за руку.
— Гармати до бою! — дзвінко вигукнула вона. — Оточуйте зліва! Готуйте отруйні арбалети! Стріляйте за моєю командою. Брати живцем!
Я розреготався:
— Що ти вдаєш?! Які ще отруйні арбалети?!
Її щоки палали, вона продовжувала віддавати накази своєму невидимому війську:
— Готуйте триста візків! Будемо перевозити його в надійне місце! — І до мене: — Ані руш! Здавайся: ти в полоні у сміливих барбідонців.
— Ну добре, добре, не верещи! — згодився я. — Ти, певно, граєш у Гулівера?
— А як ти здогадався? — розчаровано запитала вона.
— Просто: я теж читав цю книжку.
— А-а, зрозуміло… — зітхнула вона і сіла на край мого ліжка. — Тоді розкажи, що було далі — я не читала. Мені тато переповідав. Але не до кінця.
Ця остання фраза обурила мене до нестями. Я аж зуби стиснув. Бачте, їй тато переповідав!
Мені він нічого такого не розказував — завжди був зайнятий. Певно, вона відчула, що мій настрій змінився. Я вже казав, що це була доволі дивна дівчинка. Вона серйозно поглянула на мене і несподівано поставила питання руба:
— Правду каже бабуся, що ти мій брат?
— Так, до певної міри… — коротко кивнув я.
— Як це — «до певної міри»? Чому ж я тебе ніколи раніше не бачила? Ти був невидимкою? — закидала мене запитаннями Нійолє.
Я вирішив пояснити їй усе, як є. Сказав,
Вона була здивована. Аж рота розкрила і почала підраховувати:
— Один тато і двоє мамів… Ого!
Потім вона наморщила чоло і сказала беззаперечно:
— Якщо ти мій брат — я мушу скрізь ходити з тобою!
— Цього ще не вистачало! — з острахом вигукнув я. — І не мрій!
— Це ж чому? — нахабно сказала Нійолє. — Я сама бачила: старші брати завжди ходять з малими сестрами. Я теж так хочу!
— Це коли в них одна мати на двох! — сказав я. — І коли вони разом росли, від самого початку. А ти мені чужа. Я про тебе нічого не знав! І знати не хочу.
Мала насупилася, низько схилила голову. Але не заревіла. Лише тихо мовила:
— Але ж тепер — знаєш…
— Ага, знаю, — суворо і невблаганно сказав я. — І це мене аж ніяк не тішить. Тож іди, грайся зі своїми ляльками! А за мною не ходи!
Я різко встав, обриваючи з себе нитяну мережу.
Очі Нійолє налилися сльозами. Саме в цю мить до веранди зайшла бабуся Ліда. Я зніяковів: зараз помітить, що я образив її улюблену онучку, і розсердиться.
— Ну, як ви, діти? — весело сказала бабуся. — Час снідати, Арсенчику! Нійолє вже дві години чекає, коли ти прокинешся — без тебе не сідала.
Мені стало трохи соромно. Ось зараз ця Нійолє влаштує їй зливу сліз — і шматок мені до горла не полізе. Я крадькома поглянув на дівчисько.
Але очі її були сухі. Лише кинула на мене докірливий погляд — і все. Я навіть із вдячністю посміхнувся: боєць!
Снідали мовчки. Бабуся квапилася — сьогодні вона мала якесь відповідальне чергування в місцевій бібліотеці.
— Ти не посидиш з Нійолє? — запитала вона.
Мене аж пересмикнуло: це найгірше, що могло бути — просидіти цілий день вдома. Ще й доглядати цю вередуху.
Але врятувала ситуацію сама Нійолє. Зиркнувши на мене з-під лоба, вона сказала:
— Я, бабцю, піду з тобою. З ним — не хочу.
І додала:
— Нехай не мріє…
І я знову зніяковів і трохи здивувався — дівчинка була хоч і мала, але горда.
Отже, ми всі разом вийшли за хвіртку і подалися хто куди. Бабуся з Нійолє пішли до центру села, а я — в протилежний бік, туди, де з пагорба було видно ріку і ліс.
Не поб’єшся — не потоваришуєш
Я вийшов на гребінь пагорба і завмер.
Довкола була нереальна краса. Ніби я потрапив до кадру з «Аватара». Всі барви природи були яскравими, мов їх підмалювали на комп'ютері. По сліпучо-синьому небу плив абсолютно білий караван хмар. Я зі щемом подумав, що мені доведеться прожити тут лише кілька тижнів. А може, й менше. І ці тижні варто використати сповна. Так, щоб відчути кожну мить.