Арсен
Шрифт:
А ще на мене накотило дивне відчуття, схоже на те, коли батько на ярмарку купив мені червоного півника на грубо обтесаному патичку. Таких півників я бачив уперше. Їх продавала старенька бабця в зеленій хустці. Вона здалася мені чарівницею з казки. Півник був великим і прозорим. Я лизнув його, і в роті розлився дивний смак — солодкий і водночас гіркуватий від трохи перепеченого цукру.
Я смоктав його — і періодично підносив до ока й дивився крізь нього, мов крізь червоне скло. І світ здавався мені таким же солодким і яскравим.
Тоді
Отже, я стояв на пагорбі й оглядав долину. І задихався від захвату.
Село лежало серед розлогих садів, як низка необроблених коралів або… розсип цукерок у різнобарвних обгортках. У смарагдовому лісі спалахували золоті блискітки сонячного світла. Раніше я ніколи цього не помічав. Такі картинки виникали хіба на моніторі компа! Я подумав, що варто було приїхати сюди лише заради цього видовища. І пошкодував, що я не художник.
Раптом біля мене дзенькнув велосипед. Я оглянувся. На велику сидів той самий хлопець, який учора лякав мене лісом і Білою Дамою.
— Привіт! — сказав він і, не чекаючи на відповідь, додав: — Хочеш підзаробити?
Звісно, я хотів! Але відповів не одразу. Поважно сплюнув у пилюгу і спроквола промимрив:
— А що пропонуєш?
— Дві гривні за дві години! — сказав він.
— Тобто? — не зрозумів я.
— Я пасу худобу… — почав пояснювати хлопець. — Платять мені десять гривень на день. Дві з них — твої, якщо будеш щодня підміняти мене на пару годин.
— А ти що робитимеш у цей час?
— Не твоя справа! — вигукнув він і запитально наморщив носа: — Згода?
— Не згода. Спочатку скажи, що робитимеш, доки я паритимуся з твоїм стадом за таку дрібну ціну! — наполіг я.
— Більшої ціни тобі не дадуть! — похмуро відповів хлопець, злізаючи з велика й підходячи до мене впритул. — Ти ж міська цяця. На що ти здатен?! Ось хіба що коровам хвости крутити! То давай — крути! І не питай зайвого.
— А ти, певно, вже добряче накрутив? — єхидно відповів я. — На більше не здатен?
— Ось зараз побачимо, хто на що здатен! — загрозливо посміхнувся хлопець.
— Давай! — підбадьорив я його.
— Сам давай! — відказав він.
За мить ми вже покотилися з пагорба, зчепившись у смертельних обіймах. Щоправда, не таких уже й смертельних, адже котитися і битися водночас було доволі незручно.
На рівнині ми ще хвилин зо п’ять борюкалися у високій траві, аж доки наштовхнулися на якийсь рівчак і розкотилися в різні боки.
Обоє важко дихали.
Похмуро поглядаючи в мій бік, хлопець смикнув із землі листок подорожника, засунув до рота і почав жувати. Я з цікавістю спостерігав за ним. Хлопець вийняв з рота пожований листок і приліпив його до подряпин на коліні. Помітивши мій погляд, пояснив:
— Заживлює рани.
Я теж смикнув подорожник, пожував і так само причепив його на обідраний лікоть.
— Продовжувати
— А ти?
— Спекотно… — зітхнув він. — Тільки запаримося. У нас одна вагова категорія.
Я кивнув. Відверто кажучи, мені зовсім не хотілося битися.
— А ти нічого, — сказав хлопець. — Я думав — злякаєшся.
— Чого б це я лякався? — обурився я.
— Ну ви, міські, такі полохливі… — пояснив він. — М'язів не качаєте. Кволі якісь, бліді…
Я був змушений зігнути руку — показати м'язи. З півгодини ми мацали одне одного, змагаючись, чиї руки сильніші. Вирішили — нічия.
А потім ми потисли один одному руки.
До речі, у мене так і з Пашкою було: ми спочатку добряче побилися перед тим, як стати друзями нерозлийвода. Пашка так потім і сказав: не поб’єшся — не потоваришуєш по-справжньому, адже кожна справа має бути скріплена кров'ю!
Отже, хлопця звали Федір. А ті дві вільних години, за які він пропонував дві гривні, були потрібні йому для того, щоб навчитися приборкувати биків. А простіше кажучи, Федір хотів стати тореадором! Він просто був поведений на кориді.
Спершу все це видалося мені смішним. Якийсь дитячий садок — майже дорослий хлопець, а займається такою маячнею.
— Хочеш бути як «тореодори з Васюківки»? — пожартував я.
Виявилося, що Федір цієї книжки не знає. Проте знає, що таке справжня корида — і не з книжок! Для нього це все зовсім не маячня! А, можна сказати, справа всього життя.
— Я хочу бути, як великий Манолете! — гордо відказав він.
— Хто?
— Манолете — найвідоміший тореро в Іспанії! Його повне ім’я Мануель Лауреано Родріґес. Він загинув на арені в 1947 році. А знаєш, як? У боротьбі з непереможним Іслеро з Міурі!
Правду кажучи, я був спантеличений навалою нових і незрозумілих імен.
— А хто такі Іслеро і Міурі? — запитав я.
— Іслеро — бик! Найжахливіший бик тих часів. А Міурою називалася ферма в Іспанії, на якій він виріс. Іслеро єдиний, хто міг гідно станцювати з Манолете танець смерті!
— Який танець? — знову не зрозумів я, про що йдеться.
— «Танець смерті»! Так в Іспанії називали кориду! Для справжнього тореро немає більшої честі, ніж загинути в бою.
— Ну й перспектива… — з сумнівом знизав плечима я. — І ти теж цього хочеш?
— Авжеж! — підтвердив Федір. — А знаєш, як було з Іслеро і Манолете? Лише уяви: вони — і бик, і тореро — загнули одночасно, коли Манолете всадив кинджал під правий ріг, а Іслеро пронизав його лівим. Вони на мить стали єдиним цілим! І вся Іспанія пишалася ними.
— Чим же тут пишатися? — знизав плечима я.
— Красою фіналу!!! — впевнено сказав Федір. — Усі на трибунах підвелися й аплодували непереможеним бійцям!
— Маячня. Як на мене, це все жахливо.
— Для таких як ти, — відказав хлопець. — А для справжніх тореро — це честь.