Арсен
Шрифт:
— Чому ж — пишуть, — відповіла Юля. — Питають про тебе. Навіть запрошували в гості.
— Ну, а ти їм — що?
— Відповіла. Подякувала.
— І це все?!
— А ти що хотів? — ображено сказала Юля. — У них нова онучка, своє життя. До того ж, я ні від кого нічого не чекаю. Якось обійдемося. Якщо вони потребуватимуть допомоги — ми допоможемо. А нав’язуватися — зась!
— А якщо б мені до них поїхати? — закинув гачок я.
— Сісти їм на голову? Ні в якому разі! — відрізала вона і пішла у своїх справах.
І я зрозумів, що подальші розмови — зайві. Не пустить.
…Перший день літа розпочався нудно. Я прокинувся і дивився у вікно. За ним літав тополиний пух і вже зранку було дуже спекотно.
Йти на річку не хотілося — для цього треба було їхати на інший кінець міста. Але лежати на дивані й читати — це теж не вихід для довгоочікуваних літніх канікул. Я вийшов на кухню, побачив на столі записку «З’їж це. Цілую. М.». Запискою було накрито двійко варених яєць і тарілку геркулесової каші.
І мені стало прикро.
До Юлиної відпустки лишалося півтора місяця — тоді вона обіцяла, що ми поїдемо на море. Але півтора місяця — це ж ціле життя! І воно минає!
Подумавши про таке, я почав швидко збирати свій наплічник. Кинув туди все необхідне. Навіть зубну щітку не забув.
Страх і захват підганяли мене. Ледь розуміючи, що роблю, я написав іншу записку: «Мамо! Не хвилюйся. Я скоро повернуся. Цілую. Твій син Арсен».
Потім я вигріб зі своєї скарбнички все, що назбирав за цей рік — 300 гривень. На квиток вистачить. І на їжу, в разі чого. А далі — побачимо. Не виженуть же мене з хати мої рідні бабуся та дідусь!
Ще подумавши, дописав у записці таке: «Дихати свіжим повітрям — корисно для здоров я!» і вискочив з квартири.
Відверто кажучи, так я зробив уперше. І тому, доки їхав до автобусної станції, страшенно хвилювався — чи не образиться Юля, чи приймуть мене родичі, яких не бачив уже років зо п’ять. Але згадавши тополиний пух за вікнами, жовте застояне повітря великого міста, довгі вечори перед телевізором, я переконав себе, що все роблю правильно.
Доїхавши до станції, купив квиток і вже скоро сидів на задньому сидінні великої міжміської маршрутки, споглядаючи, як за вікном стрімко тече дорога.
І відчував, що… починається нове життя!
Дорога. Айрес
Вийти довелося в районному центрі. Далі автобус не йшов. До села треба було діставатися іншим транспортом, але яким — я не знав. Зупинка, яку я пам'ятав з дитинства, була зруйнована, а металевий щит-вказівник із розкладом руху заіржавів і зігнувся навпіл. Я розгублено зупинився, міркуючи, що робити далі?
Невже доведеться повертати назад?
Дорога до села була неблизькою.
Я подумав, що зворотнім рейсом устигну дістатися додому раніше, ніж Юля повернется з роботи. Уявив, як викидаю свою записку і лягаю в ліжко, накрившись ковдрою з головою. Ось цим і закінчиться мій сміливий вчинок! Бр-р-р…
Подумавши так, я розізлився: от який «матусин синочок»! Нікчема! А цікаво, як раніше люди долали відстані? А як долали відстані справжні мандрівники? А як би вчинив Тристан — той хлопець, що відрубав у чесному бою кіготь ведмедя? Певно, не повернув би назад.
Я
З собою у мене був бутерброд і сірники. Можна розпалити вогнище. А головне — випробувати себе. Адже легко балакати про сміливість, коли знаєш, що увечері на тебе чекають вечеря і тепле ліжко.
Отже, я вирішив іти.
І пішов.
Хвилин десять ішов трасою. Мене обганяли авто, здіймаючи в повітрі задушливий пил з розпеченого асфальту. Але потім я звернув на дорогу, що пролягала між ланами.
Щойно перетнув цю межу, як чітко відчув, що занурився в інший світ. Запахами трави і квітів мене оповила тиша. Лише голосно сюрчали коники і співали якісь невидимі пташки. Сонце припікало. Я зняв футболку, обв’язав нею голову. Стало краще. Проте ретязі наплічника почали муляти оголені плечі.
Я йшов під музику невгамовного оркестру коників і пташок. Планував пройти без зупинки, принаймні, години зо дві. І весь час поглядав на годинник.
Та хвилин за сорок відчув, що моє тіло палає. Вирішив зробити зупинку. А коли зняв наплічника, побачив, що на плечах відбилися дві яскраво-білі смуги від ретязів. Решта — груди і живіт — набули яскраво-червоного кольору. Як же я не подумав про те, що можу обгоріти на сонці…
Я швидко натягнув футболку. Але дотик тканини до розпеченої шкіри був таким болючим, ніби я вдягнув на себе залізний панцир із голками, повернутими всередину. А коли спробував знову вдягти наплічник — попечені сонцем місця відгукнулися ще більшим і ще нестерпнішим болем.
Ось тобі й перше випробування, дурню, — сердито подумав я. Певно, жоден сільський хлопець не зробив би такої дурниці! І що тепер? Думка про повернення знову промайнула в моїй голові. Але тепер повертатися було набагато важче — я вже пройшов добрий шмат дороги.
До того ж, я сердився на себе через те, що не захопив пляшку з водою. Посеред безмежного лану, в цій тиші, поміж живими стінами високих рослин я почувався загубленим. Підбадьорював себе думкою, що в людей бувають ситуації набагато гірші. Наприклад, у відкритому морі або на борту літака, що падає.
Я знав, що в таких ситуаціях краще увімкнути уяву. Так і зробив. Уявив, що повертаюся додому після двадцяти років поневірянь світами. А ця дорога — лише кілька останніх кілометрів до омріяної мети, рідної хати. Тоді на ногах виростають крила!
Після такої думки йти стало значно легше. Я навіть пришвидшив крок. Бо яке значення мають ці кілька кілометрів у порівнянні з двадцятьма роками небезпечних подорожей?! Дрібниця! Такі відстані справжні чоловіки долають із піснею на вустах!
Узагалі, в мене доволі багата уява. Варто на чомусь подумки сконцентруватись, як я починаю жити тим життям, яке сам собі малюю. Тоді в голові виникають тисячі картин, від яких важко відірватися. Бо ті картини набагато цікавіші за все те, що відбувається довкола.