Арсен
Шрифт:
Але я далеко…
Я пливу на човні в невідомі краї. Щоб спокутувати своє приниження і повернутися назад героєм. Але пізно. Айрес уже справляє весілля з підступним Федором…
— Ой!
Це скрикнула Нійолє. Надто міцно я стиснув її маленьку долоньку, вигадуючи цю історію. Я повернувся до реальності.
Ні! Такої історії не буде. Я першим приборкаю Чорного в чесному бою. І я першим звільню село від страху перед Білою Дамою! І доведу, що мій прапрадід не вбивця!
Ось тоді й побачимо — хто кого.
Коли
— Ой, який ти… Бабуся злякається…
Справді, сорочка моя була розірвана й брудна, на руках і ногах подряпини, обличчя замурзане.
— Бабусі ми нічого не скажемо!
— Тоді спершу ходімо до криниці, — запропонувала Нійолє.
І ми пішли вглиб садка, де була криниця. Я набрав води, добре вмився. Нійолє прокралася до хати і винесла мені чисту футболку. А ще гребінець.
— Пригнись, я тебе розчешу! — наказала вона.
Я слухняно підставив їй розкуйовджену голову.
КОЛИ вона мене розчісувала і пригладжувала волосся водою, я подумав, що не так уже й погано мати сестру…
До хати я зайшов, ніби нічого не сталося. Бабуся саме ліпила вареники. Зраділа, побачивши нас.
Нійолє одразу ж кинулась їй допомагати. Точніше — виліплювати з тіста коників і чоловічків. А я вирішив, що зараз найкращий час розпитати бабусю, що було далі з Арсеном і Нійолє. Мені здавалося, що бабусина розповідь може бути більш об'єктивною, коли справа стосується кохання.
А діда питатиму про інше…
…Отже, цілих три роки від Арсена не було ні слуху, ні духу. Його мати геть стужилася, виглядаючи сина. Осінь повертала на зиму, зима на весну, весна на літо — і все знову йшло по колу. Наближалося нове, XX сторіччя…
Настала зима 1902-го року. Була темна ніч. Але ліс світився від інею, мов цукровий. У ту ніч Макар і Марія почули якийсь дивний звук, якого ще ніколи не чули — щось ревіло в глибині лісу. До кімнати забіг схвильований Ярема, який теж прокинувся, зачувши незвичайний галас. Усі з острахом припали до вікна і почали дослухатися.
— Це не вепр… — сказала Марія.
— І не вовк… — додав Макар.
— І не ведмідь.
А потім вони разом перехрестилися. Адже побачили диво: по дорозі, освітленій місяцем, їхав візок незвичайної конструкції — критий чорним металом, на чотирьох товстелезних колесах. Він деренчав, пускав пару й не був запряжений кіньми. Зупинившись біля воріт, візок видав звук, схожий на гудок пароплава.
— Це авто… автомобіль, — сказав Ярема. — Я бачив такі на малюнку в журналі!
— Відчини йому браму, побачимо, що це за гості до нас! — наказав синові Макар.
Ярема накинув кожух і побіг до брами.
З вікна Макар і Марія бачили, як авто заїхало на подвір'я. З нього вийшов чоловік у шубі і обійняв Ярему.
— Арсен! — скрикнула Марія і заплакала.
— Повернувся… —
Вони вже хотіли бігти до дверей, але зупинились. Побачили, як Арсен відчинив задні дверцята свого залізного звіра і… обережно вийняв звідти великий хутряний згорток. Йому допомагав Ярема.
З цим великим хутряним згортком на руках Арсен і увійшов до батьківської оселі.
Макар і Марія мовчки стояли посеред кімнати. Побачивши батьків, Арсен посміхнувся. На його віях танув сніг і стікав по щоках, мов сльози.
Арсен передав згорток Яремі й кинувся до батьків, обійняв їх і став перед ними на коліна.
— Ось я повернувся, — сказав він. — Прошу нашого вибачення і благословення.
Батьки були щасливі.
— Накривай, мати, на стіл! Наш син повернувся! — весело вигукнув Макар.
— Почекайте… Я не сам… — сказав Арсен.
Він підійшов до Яреми, який просто закляк на порозі, заглядаючи в той згорток. Арсен перейняв ношу з рук старшого брата і підніс до батьків.
І ті теж заклякли, заглядаючи: там, огорнута хутром і білою пуховою хусткою, спала прекрасна жінка. Вона тяжко дихала і не прокидалася.
— Це моя дружина, — сказав Арсен. — Вона застуджена. Її треба лікувати. Одна надія на наше зілля, мамо!
У хаті заметушилися. Жінку перенесли в найкращу кімнату, розтерли зіллям, поклали під теплі ковдри. А коли температура спала і жінка заснула здоровим сном, родина зібралася за столом.
— Як її звуть? — запитав Макар.
— Нійолє.
— Що за дивне ім'я?
— Так називають дівчат на березі Балтійського моря, — відповів Арсен.
Макар насупився:
— Ти гадаєш, що цій чужинці буде тут добре? Певно, у неї є батьки, своя батьківщина. Вона засумує…
Арсен розповів, що батьки Нійолє померли, залишивши їй чималий спадок. Але дівчина була зовсім не пристосована до самостійного життя. Єдине, що залишилось — це автомобіль батька, на якому вони сюди й приїхали.
Два роки тому вони обвінчалися, а тепер приїхали до батьків, щоб жити і працювати разом.
— І вони, нарешті, стали жити-поживати і добра наживати? — увірвала бабцю Нійолє.
Бабуся печально зітхнула. І повела далі.
Коли Нійолє видужала і вперше вийшла зі своєї світлиці, вбрана в міський одяг, зачесана і прибрана, мов панночка, на неї збіглася подивитися вся прислуга.
Була вона, мов екзотична пташка, не схожа на жодну дівчину чи молодицю з нашої околиці. Адже всі тутешні жінки й дівчата були чорнокосі й чорнобриві, з великими карими очима, з яскравим рум’янцем на щоках. Усі повновиді, міцні й дужі. А ця нагадувала тендітного нічного метелика. Усе в ній було світлим і блідим. Довгі біляві коси, порцелянове обличчя, світлі брови і прозорі блакитні очі. Вона, здавалося, була зліплена зі снігу.