Арсен
Шрифт:
Я ніколи не ніяковів перед дівчатами. Колись, у шостому класі, мені подобалась відмінниця Олька, то я їй одразу написав записку на уроці математики: «Після школи зустрічаємося біля теплиць — у мене два квитки в кіно!». І не переживав, як вона це сприйме. Звісно, вона прийшла, і ми сходили в кіно. А коли проводжав її додому, одразу ж і розлюбив. Одне діло, коли вона сидить на уроці — така гарна, з довгою світлою косою, і посміхається, а інше — коли ми дорогою почали обговорювати «Аватар», і вона сказала, що цілком на боці військових, які намагалися зруйнувати той загадковий світ. А його мешканці видалися
Отоді я швидесенько її й розлюбив. І більше не просив списувати. Навіть у її бік не дивився.
На шкільних дискотеках я теж не пас задніх. Одного разу навіть запросив до танцю старшу дівчину, з дев'ятого класу. І нічого! Вона ще сама потім запропонувала погуляти після вечірки. І так кривлялася, що мене аж нудило. Провів її додому — і все.
І ось тепер я просто не знав, що про себе думати — почав боятися цієї дівчинки на мопеді. Чого б це? І як вийти з такого дурнуватого стану?
Рішення прийшло майже миттєво: Чорний!
Я мушу приборкати Чорного — і так, щоб вона це побачила! Я аж підскочив. Точно! Я зроблю це. І не так підступно, як робить Федір!
Тим паче, що Айрес обіцяла провести мене на горище. І мені треба заслужити її довіру!
Вирішивши так, я швиденько пішов снідати.
Цього ранку бабуся була заклопотана: мусила везти Нійолє в район, у поліклініку. Виявляється, вчора, коли ця дзиґа залишилася з дітьми в БРТ, вони гралися в кухарів і наварили якоїсь бурди із зелених помідорів. Об'їлися нею, і тепер бідолашна скаржилася на болі в шлунку.
Одне слово, я провів бабусю з Нійолє до подвір'я нашого сусіда, який обіцяв відвезти малу до районної лікарні, а сам вирушив до обійстя Федорового батька. Просто до коралю.
Я пам'ятав, чим закінчилася зустріч із фермером, і тому вирішив бути дуже обережним. Спочатку просто поспостерігаю за бичком, вивчу його звички. А приборкувати буду вночі.
Й перед тим призначу Айрес побачення біля коралю!
Я тихо підібрався до загорожі, оглядаючись, чи немає поблизу господарів. На моє щастя, біля коралю нікого не було. Підійшов ближче до паркану з міцних дубових дощок і тихо свиснув. Із протилежного кутка, де падала густа тінь від дерев, відділилася лілова тінь. До мене, тяжко вгрузаючи в ґрунт, ішов Чорний… Мені здалося що за ці дні він виріс і подужчав чи не вдвічі.
Чорний повільно підійшов до загорожі впритул і проштрикнув мене своїм поглядом-лезом. Моторошний це був погляд, скажу я вам! Але я все ж змусив себе просунути в загорожу руку.
Бик несподівано тицьнувся в мою долоню крутим чолом. Певно, чекав, що я полоскочу його за вушком.
— Ні! — сказав я. — Спочатку поміряємося з тобою силами в чесному бою. Ти згоден?
Чорний ніби зрозумів мене. Відступив на два кроки і стукнув копитом об землю, як справжній нащадок прадавніх бійцівських биків. Я дивився на нього, мов заворожений. Не міг очей відвести — таким гарним був Чорний! Розумні очі, міцна статура, дужі й стрункі ноги. Від його постаті віяло дикою силою…
Я опустився на траву і сидів у задумі, уявляючи собі кориду. Не люблю, коли вбивають тварин. Набагато краще родео! Там люди лише приборкують норовливих тварин, намагаються втриматися у них на спинах і не проливають жодної краплі крові…
— Милуєшся? —
Озирнувся. Біля мене стояв батько Федора.
Я знітився. Ось зараз він схопить мене за вухо чи здійме у повітря, як минулого разу Але Василь Петрович просто присів поруч зі мною.
— Не бійся, — сказав він. — Я і сам можу милуватися цим створінням годинами. Тільки у мене на це, на жаль, зовсім немає часу…
Я зрозумів, що сьогодні він у доброму гуморі, й наважився запитати, чи правда те, що він є нащадком іспанця-тореадора.
— Правда, — відповів фермер. — Саме тому у мене така любов до цих тварин. Поглянь, хіба він не красень?
Він кивнув на Чорного, і я не міг не кивнути йому у відповідь. Чорний справді був досконалим створінням природи.
— Часом буває, що тварини набагато кращі за деяких людей… Добріші. Вірніші. І ніколи не вбивають одне одного просто так, заради забави… — в задумі продовжував говорити батько Федора. — Коли мій дід був зовсім юним, він працював на фермі Міура. Це така славнозвісна ферма в Іспанії, де вирощують і підбирають биків для кориди. Він втік із дому, і доки його не взяли на ферму, ночував неподалік просто неба, спостерігаючи за гордими тваринами. Сказати, що він був у них залюблений — не сказати нічого! Він вивчав їхні повадки, міг з ними розмовляти. І навіть — гіпнотизувати. Здавалося, в минулому житті він і сам був одним із цих диких і гордих тварин! А бійцівські бики — особливі. Рівних їм немає…
— Чому? — запитав я.
— Розумієш, будь-яка тварина — вовк, лисиця, ведмідь чи бик — тікає від небезпеки, — охоче почав пояснювати фермер. — А бики бійцівської породи виховані інакше: вони не тікають! Ніколи! Навпаки — вони самі наражаються на небезпеку. А коли програють битву, не ховаються, а продовжують битися, доки не візьмуть гору над супротивником. Або — загинуть у бою. Впертість у досягненні мети у них в крові! І бики, яких вирощували на фермі в Міурі, були саме такі. Їх можна було відрізнити від будь-яких інших. У них навіть зовнішність була інакшою, ніж у звичайних тварин!
— Дивно… — промимрив я.
Відверто кажучи, я не міг відрізнити бика від корови. Що тут особливого? Чотири ноги і хвіст!
— Нічого дивного! — відказав фермер. — У бійцівських биків — видовжена шия, гострі, довгі роги і високі стрункі ноги. А шкіра сяє на сонці, мов вони щойно вийшли з моря. Перемогти такого звіра — піднятися над собою.
— І ваш дід зміг це зробити? — запитав я.
— Принаймні, він намагався, — зітхнув Василь Петрович. — Мав таку мету і вперто йшов до неї. Спочатку він вигрібав зі стаєнь гній і спостерігав, як на ферму приводять учнів зі школи тавромахії…
— Тавро… чого? — не зрозумів я.
— Тавромахії. Так називалися школи, де вчили на тореадорів. Зазвичай там навчалися юнаки із заможних родин. Адже в Іспанії бути тореро — велика честь, за яку платять великі гроші! А мій дід був бідним. Він міг лише спостерігати за своїми ровесниками здалеку. Всотував кожний рух, який учні відпрацьовували з учителем. Ковтаючи сльози заздрості, він поклявся колись заткнути цих чистунів за пасок! А для цього треба було багато чого знати.
Я й гадки не мав, що існують такі школи! І поглянув на батька Федора з глибокою недовірою.